«ЗАКУВАЛА ТА СИВА ЗОЗУЛЯ..» (П.Ніщинський)

На сцені те­ат­ру Бер­гонье ви­шику­вав­ся сту­дентсь­кий хор Київсь­ко­го універ­си­тету, відо­мий лю­бите­лям му­зики. Вже кіль­ка років він нев­томно пра­цює над ви­конан­ням на­род­них ук­раїнсь­ких пісень. З хо­ром час­то вис­ту­па­ють співа­ки Київсь­кої опе­ри — Мед­ведсв, Тар­та­ков, Коміонсь­кий, Олімпія Ба­ронат. Кон­церти сту­дентів універ­си­тету зав­жди вик­ли­ка­ють ве­ликий нап­лив публіки. Сь­огодні зал теж повнісінь­кий. Це і не див­но — у пипішнь­ому кон­церті ди­ригує Ми­кола Віталій­ович Ли­сен­ко. До то­го ж сь­огодні ви­конуєть­ся й­ого кан­та­та «Іван Гус».

…Оп­лески на­пов­ни­ли зал. Та ось чий­сь го­лос прорізав і шум оп­лесків, і ви­гуки:

— «Зо­зулю»!

Го­лос про­лунав на галь­орці, але пос­ту­пово всі при­сутні по­чали чітко скан­ду­вати:

— «Зо-зу-лю»! «Зо-зу-лю»!..

Ми­кола Віталій­ович по­вер­нувся до хо­ристів і за­пит­ли­во по­дивив­ся на співаків: чи не вто­мили­ся? Та ко­ли по­бачив мо­лоді щас­ливі об­личчя й про­менисті пог­ля­ди, підняв па­лич­ку…

І зад­звеніла пісня. Із ста двад­ця­ти гру­дей по­лив­ся ти­хий наспів, який зву­чав з ве­личез­ною при­хова­ною си­лою. За­луна­ла пісня про во­лю, за­куту в кай­да­ни, про си­лу тру­дящо­го лю­ду, про прис­трас­ний по­тяг до волі, до щас­тя. Ли­сен­ко, сто­ячи пе­ред хо­ром, біль­ше прис­лу­хав­ся до співу, ніж ди­ригу­вав ним. А ко­ли по­чув сло­ва «ку­вати кай­да­ни», нес­подіва­но знов змах­нув па­лич­кою — і хор заспівав пісню ще раз…

Та­ке щас­ли­ве жит­тя здо­був сла­вет­ний хор «За­кува­ла та си­ва зо­зуля» Пет­ра Іва­нови­ча Ніщинсь­ко­го — та­лано­вито­го ук­раїнсь­ко­го ком­по­зито­ра, творчість яко­го щіль­но пов’яза­на з на­род­ним жит­тям, й­ого мріями, й­ого ду­мами, й­ого піснею.

…Ко­ли Пет­рик про­кинув­ся, в хаті па­нува­ла нез­ви­чай­на ти­ша. Він не зра­зу роз­плю­щив очі, а ще дов­го ле­жав не во­руша­чись, не­наче до­див­лявся якісь сни. По­руч по­ворух­нувся ма­лень­кий Єли­сей. Рап­том який­сь нез­най­омий звук по­рушив ти­шу. Він нісся звідкись із кут­ка. Це був не крик і навіть не стогін, а якесь хрипіння, спов­не­не гли­боко­го бо­лю і страж­дання.

Очі Пет­ри­ка од­ра­зу ж роз­плю­щили­ся, і він по­дивив­ся у ку­ток, де ле­жав бать­ко. Ще вчо­ра він прий­шов із служ­би, відпра­вив­ши її як зав­жди, а вве­чері вже не міг підня­тися — по­чала­ся га­ряч­ка. Ма­ти весь час кло­пота­лася біля нь­ого, да­вала пи­ти, пе­рек­ла­дала по­душ­ки і ли­ше пе­ред світан­ком, зне­силе­на, зас­ну­ла, си­дячи на підлозі біля ліжка. Навіть дітей як слід ве­черею не на­году­вала. Так, пох­ва­тали щось та й по­ляга­ли спа­ти. Пет­рик ба­чив, що бать­ко зах­ворів, і до­пома­гав ма­тері, як міг, — дог­ля­нув ма­лого, пок­лав й­ого спа­ти і тіль­ки тоді вмос­тився й собі.

Уві сні він, зви­чай­но, за­був те, що бу­ло на­пере­додні, і, про­кинув­шись, не відра­зу зро­зумів, що ста­лося. Та ко­ли по­чув це страш­не хрипіння, зга­дав вечірні події, і жах охо­пив й­ого ма­лень­ке ди­тяче сер­це.

Бать­ко… Як він лю­бить й­ого, як ша­нує. Щод­ня, ко­ли бать­ко по­вер­таєть­ся до­дому, Пет­рик зустрічає й­ого і во­ни уд­вох й­дуть до ха­ти. А вве­чері сіда­ють на призьбі і Пет­рик за­хоп­ле­но слу­хає роз­повіді про давні ча­си. Іноді бать­ко співає. Го­лос у нь­ого звуч­ний, пов­ний. Се­ляни люб­лять й­ого, став­лять­ся з ша­ною, по­вагою, бо він лю­дина доб­ра і, чим мо­же, їм до­пома­гає.

А що бу­де те­пер? Ко­ли ж бать­ко ви­дужає? Хто сь­огодні служ­бу пра­вити­ме? Всі ці пи­тан­ня на­род­жу­вали­ся у Пет­ри­ковій голівці, і відповіді на них він не зна­ходив. З три­вогою ди­вив­ся він на бать­ка й матір, яка вже підве­лася і на­мага­лася чи­мось по­лег­ши­ти стан хво­рого.

Пет­рик зліз з печі й ти­хень­ко підій­шов до ліжка. Бать­ко ле­жав ду­же блідий, тіль­ки що­ки по­лум’яніли чер­во­ними пля­мами. Очі бу­ли зак­риті, а ру­ки га­ряч­ко­во стис­ка­ли край прос­ти­рад­ла. Ма­ти не­рухо­мо сто­яла над ним, сль­ози ко­тили­ся по її що­ках. Страшні ду­ми кра­яли їй сер­це. Во­на відчу­вала, що чо­ловік по­мирає, і жалість до нь­ого змішу­вала­ся із жа­хом пе­ред са­мотністю. Як во­на од­на змо­же про­году­вати двох синів, ад­же во­ни ще зовсім ма­ленькі!..

Стогін хво­рого пе­рер­вав дум­ки. Жінка схи­лила­ся над чо­ловіком. Він рап­том роз­крив очі, але ска­зати нічо­го не міг і ли­ше пог­ля­дом бла­гав про щось. Во­на зро­зуміла і пок­ли­кала ти­хень­ко:

— Пет­ри­ку, збу­ди Єли­сея! Підійдіть до бать­ка!

Хлоп­чи­ки ти­хень­ко наб­ли­зили­ся до ліжка і ста­ли пе­ред бать­ком нав­колішки. Він пок­лав ру­ку на голівку ма­лень­ко­го, потім на Пет­ри­кову, бліді гу­би без­звуч­но во­руши­лися…

— Що, та­ту? — спи­тав ма­лий, але ніхто й­ому не відповів, і, відчу­ва­ючи жах­ливість то­го, що відбу­ваєть­ся, він зап­ла­кав вго­лос. Тоді й Пет­рик, не вит­ри­мав­ши, за­ридав. Ма­ти ки­нула­ся до них і, при­гор­нувши до се­бе Єли­сея, ви­вела дітей з ха­ти.

— Піди, Пет­ри­ку, до тітки, — ска­зала во­на крізь сль­ози. — Я вас пок­ли­чу…

Пет­рик по­гано пам’ятав, як хо­вали бать­ка, як зби­рали­ся у хаті на по­мин­ки. Кіль­ка днів він був не­наче кам’яний, і ма­ти по­чала хви­люва­тися, щоб ма­лий серй­оз­но не зах­ворів. Але ми­нув який­сь час — і хло­пець пос­ту­пово отя­мив­ся. Те­пер він час­то хо­див у по­ле, в ліс або на ста­вок, дов­го сидів там мов­чки, вдив­ля­ючись уда­лину. По­вер­нувшись до­дому, до­пома­гав ма­тері гос­по­дарю­вати, дог­ля­дав бра­та, але зовсім по­кинув хлоп’ячі за­бав­ки і не бігав на ву­лицю.

— Пет­ри­ку, як ти ду­маєш, — од­но­го ра­зу вве­чері звер­ну­лася до нь­ого ма­ти, — чи не слід нам пе­реб­ра­тися до Києва? Там я скоріше знай­ду ро­боту і лег­ше бу­де про­году­вати вас, а ви, мо­же, і освіту якусь здо­буде­те.

Пет­рик обізвав­ся не відра­зу. Він у­явив собі, що но бу­де біля нь­ого лісу, ста­ву, по­ля, їхньої рідної ха­ти. Місто зда­вало­ся чу­жим і во­рожим.

— Не знаю, ма­мо, — відка­зав він.

— Все-та­ки поїде­мо до Києва, — ос­та­точ­но виріши­ла ма­ти.

Ко­ли всі спра­ви бу­ло за­вер­ше­но, речі зібра­но, вос­таннє сіли во­ни на призь­бу і який­сь час сиділи мов­чки. А потім, вкло­нив­шись на про­щан­ня хаті своїй, се­лу та лю­дям, що вий­шли про­вес­ти їх, пішли по до­розі на­зустріч невідо­мому жит­тю…

Ми­нуло три ро­ки. Ма­ти пра­цюва­ла ку­ховар­кою. Хлоп­чи­ки зрос­та­ли. Пет­рик вже й гра­моту знав. Десь нав­чився, а потім ма­тері по­чав чи­тати.

— Здібний він у вас, — ка­зали лю­ди, — тре­ба вчи­ти…

Це ма­ти й са­ма зна­ла. Але важ­ко бу­ло влаш­ту­вати хлоп­чи­ка на без­коштов­не нав­чання. Та во­на не відсту­пала: хо­дила та до­води­ла, що чес­но слу­жив покій­ник-дя­чок в селі Не­мен­ка Київсь­кої гу­бернії, що по­мер він, а діти — двоє ма­лолітніх хлоп­чиків — си­рота­ми ли­шились, а во­на, вдо­ва, не мо­же нав­ча­ти стар­шо­го си­на за гроші. Щоб про­хан­ня склас­ти, ма­ти пи­саря най­ма­ла.

Во­на так вто­мила­ся від ць­ого ходіння, що, зда­валось, їй вже все бай­ду­же — аби виріши­лось. На­решті їй ска­зали зай­ти за відповіддю че­рез два дні.

— Ніщинсь­кий Пет­ро? — вже в кот­ре пе­репи­тали у неї.— Прий­ня­тий до Києво-Софій­сько­го ду­хов­но­го па­рафіяль­но­го учи­лища на «ку­раторсь­ке ут­ри­ман­ня».

Не зра­зу зро­зуміла те, що по­чула. Потім в думці пов­то­рила відповідь, і тіль­ки тоді яс­но ста­ло, що все га­разд.

Те­пер Пет­ро Ніщинсь­кий — учень ду­хов­но­го учи­лища. В класі ба­гато хлоп­чиків, але Пет­ра виділя­ють се­ред усіх. Вчить­ся він ста­ран­но, швид­ко зас­воює все но­ве. При­ваб­лює й­ого скромність: він ніко­ли не вих­ва­ляєть­ся своїми успіха­ми. Зав­жди до­помо­же тим, хто відстає. Хо­дять до нь­ого то­вариші у своїх спра­вах — хто по­ради­тися, хто прос­то роз­повісти про неп­риємності або радістю якою поділи­тися. Лег­ко з Пет­ром: привітно роз­мовляє, люб’яз­но зустріне, і в очах й­ого зав­жди світить­ся інте­рес і співчут­тя до лю­дини. Як рік закінчить­ся, так Пет­ра хва­лять, ого­лошу­ють й­ого оцінки — во­ни відмінні з усіх пред­метів, а він стоїть по­чер­вонілий і не знає, ку­ди очі схо­вати.

Вчи­тися Пет­ру лег­ко. Всі «пре­муд­рості» ля­га­ють на пам’ять швид­ко, без зу­силь. Не тре­ба навіть особ­ли­во вчи­ти уро­ки — до­сить уваж­но прос­лу­хати по­яс­нення на уроці. Се­ред пред­метів є улюб­лені, і до них Пет­ро тяжіє ду­шею.

У дні хо­рових за­нять Пет­ро відчу­вав особ­ли­ву радість. Як пе­реда­ти те по­чут­тя? Жит­тя зда­вало­ся прек­расним, і всі неп­риємності відхо­дили, за­бува­лися… Дзвінкий, силь­ний го­лос і без­до­ган­ний слух до­помог­ли й­ому здо­бути сла­ву гар­но­го співа­ка. Лю­бов до хо­рово­го співу зро­била Пет­ра учас­ни­ком різних хорів, і про­тягом кіль­кох років нав­чання він співав у семінарсь­ко­му, ака­демічно­му та мит­ро­поли­чому хо­рах.

Тим ча­сом Ніщинсь­ко­го пе­рево­дять спо­чат­ку до Києво-Поділь­сько­го ду­хов­но­го учи­лища на пов­не ка­зен­не ут­ри­ман­ня, а потім — у Київсь­ку ду­хов­ну семінарію. І всю­ди, де б він не вчив­ся, він відмінно всти­гає з усіх дис­циплін. У семінарії Пет­ро ба­гато ува­ги приділяє «світсь­ким» на­укам. Й­ого ва­бить ма­тема­тика, сло­весність, а особ­ли­во — історія та мо­ви, ста­родавні та су­часні. Не за­буває він і про му­зику: спо­чат­ку ста­ран­но вив­чає нот­ну гра­моту, а потім більш гли­боко знай­омить­ся з те­оре­тич­ни­ми ос­но­вами му­зики. Зву­чан­ня хо­ру при­ваб­лю­вало й­ого вже не тіль­ки своєю кра­сою: Пет­ро шу­кає знай­омі співзвуч­чя, сте­жить за спо­лучен­ням звуків і за ру­хом ок­ре­мих го­лосів. Ве­чора­ми він зби­рає нав­ко­ло се­бе то­варишів, і во­ни співа­ють. Спо­чат­ку — семінарські пісні, а потім — «до­машні», тоб­то рідні, се­лянські.

…По­даль­ша до­ля Ніщинсь­ко­го скла­дала­ся нез­ви­чай­но: й­ого бу­ло приз­на­чено в цер­ковний хор при росій­сько­му по­соль­стві в Афінах.

Сто­лиця Греції вра­зила Пет­ра. Він гу­ляв ву­лиця­ми Афін і не міг на­милу­вати­ся їхнь­ою кра­сою. Отут він зга­дав семінарські уро­ки грець­кої мо­ви, але відра­зу відчув, що й­ого знан­ня до­сить об­ме­жені, що тре­ба терміно­во їх по­пов­ню­вати.

Пет­ро Ніщинсь­кий не гає ча­су. Він всту­пає до афінсь­ко­го універ­си­тету і вчить­ся од­но­час­но на двох фа­куль­те­тах — філо­логічно­му та бо­гос­ловсь­ко­му. Не­лег­ко бу­ло і вчи­тися, і пра­цюва­ти в хорі, та ба­жан­ня здо­бути справ­жню освіту до­помог­ло си­нові не­менсь­ко­го дя­ка не тіль­ки успішно закінчи­ти універ­си­тет, а й за­хис­ти­ти ди­сер­тацію на ступінь магістра на­ук.

Ніщинсь­кий яв­ляв те­пер особ­ли­ву цінність для пра­вос­лавної цер­кви, і пок­ро­витель Пет­ра — архіман­дрит Ан­тонін зап­ро­пону­вав й­ому прий­ня­ти сан свя­щени­ка. Але ніякі обіцян­ки, по­сули і навіть пог­ро­зи не змог­ли при­муси­ти й­ого по­годи­тися з цією про­позицією. Ніщинсь­кий був зму­шений за­лиши­ти Афіни. Й­ого дру­жина во­на бу­ла місце­ва — ро­зуміла, що Пет­ро не міг зро­бити інак­ше. Без зай­вих умов­лянь во­на по­чала зби­рати­ся в да­леку Росію.,

Від’їзд Пет­ра Ніщинсь­ко­го був пов­но­то нес­подіван­кою. Всі зна­ли, як гар­но ста­вить­ся до нь­ого архіман­дрит, якої ви­сокої дум­ки він про му­зикальність та освіченість мо­лодо­го співа­ка. Пет­ро ні з ким не ділив­ся при­чина­ми від’їзду. Скром­на лю­дина, він не хотів, щоб й­ого жит­тя бу­ло пред­ме­том пе­ресудів.

Мо­лодий вче­ний, оз­броєний знан­ня­ми, життєвим досвідом й ба­гатю­щими вра­жен­ня­ми, по­вер­нувся на батьківщи­ну. Мож­на бу­ло не сумніва­тися, що він швид­ко влаш­туєть­ся тут, що жит­тя й­ого бу­де щас­ли­ве. Та все скла­лося інак­ше. Ніщинські осе­лили­ся в Пе­тер­бурзі. Пет­ро став вик­ла­дати грець­ку мо­ву й літе­рату­ру в ду­ховній семінарії. Але ро­бота ця не за­доволь­ня­ла й­ого, до то­го ж і пла­тили ду­же ма­ло.

Ду­хов­не відомс­тво, зви­чай­но, мог­ло б по­тур­бу­вати­ся про до­лю сво­го вик­ла­дача, та, навіть зна­ючи про й­ого ма­теріаль­ну скру­ту, ніхто нічо­го не зро­бив для пок­ра­щен­ня та­кого ста­нови­ща.

Дру­жина Пет­ра важ­ко пе­рено­сила північний клімат — во­логість, часті дощі, ту­мани — і по­чала хворіти. Пет­ро, бо­ячись за неї, вирішив за­лиши­ти Пе­тер­бург і ви­руши­ти ку­дись на південь. Лікарі ра­дили осе­лити­ся в місці, яке за кліма­том на­гадує Грецію. Він виб­рав Оде­су.

Не­лег­ко бу­ло зно­ву по­чина­ти все спо­чат­ку. Скром­ний, со­ром­ли­вий, Ніщинсь­кий не вмів про­бива­ти собі до­рогу в житті. У нь­ого не бу­ло ніяких зв’язків з ви­щими ко­лами, які. три­мали в ру­ках усю вла­ду. Не бу­ло і потрібних коштів. Та не­заба­ром Ніщинсь­кий як ви­соко­освіче­на лю­дина роз­по­чав ши­року просвіти­тель­ську діяльність.

Ро­ки жит­тя в Одесі бу­ли ду­же плідни­ми. Пет­ро Іва­нович вик­ла­дає в гімназіях грець­ку мо­ву і літе­рату­ру, а потім і росій­ську сло­весність. Учні по­люби­ли ви­мог­ли­вого, але спра­вед­ли­вого вчи­теля, який так ціка­во, за­хоп­лю­юче про­водив уро­ки. Віль­не во­лодіння мо­вою, блис­ку­че знан­ня ста­родавньої літе­рату­ри, на­решті, живі, яс­краві вра­жен­ня, здо­буті в Афінах, — все це пе­рет­во­рюва­ло «мер­тву» мо­ву на один з найцікавіших пред­метів.

Ба­гато сил відда­вав Ніщинсь­кий літе­ратурній кри­тиці, пе­рек­ла­дам, віршу­ван­ню. Пос­ту­пово він знай­омить­ся з місце­вими діяча­ми куль­ту­ри. Пет­ру Іва­нови­чу ба­гато роз­повіда­ли про та­лано­вито­го му­зикан­та Пет­ра Пет­ро­вича Со­каль­сько­го, який тоді жив у Пе­тер­бурзі й вчив­ся у кон­серва­торії. Ще біль­ше по­чув він про Со­каль­сько­го, звер­нувшись од­но­го ра­зу до га­зети «Одесь­кий вісник», яку ви­давав брат Пет­ра Пет­ро­вича — Ми­кола Со­каль­ський. Стат­тя Ніщинсь­ко­го бу­ла ціка­вою, і з то­го ча­су Ми­колу Пет­ро­вича і Пет­ра Іва­нови­ча зв’яза­ли і ділові, і дружні сто­сун­ки. Со­каль­ський ба­гато роз­повідав про бра­та і че­кав й­ого приїзду до Оде­си.

Ко­ли Пет­ро Со­каль­ський по­вер­нувся з Пе­тер­бурга, відбу­лася зустріч двох му­зикантів. Во­ни ма­ли ба­гато спіль­но­го — обид­ва бу­ли при­хиль­ни­ками мис­тец­тва для на­роду, ша­нуваль­ни­ками на­род­ної пісні, обид­ва мріяли зро­бити му­зич­ну куль­ту­ру над­банням прос­тих лю­дей. То­му ство­рен­ня в Пе­тер­бурзі без­плат­ної му­зич­ної шко­ли Мілієм Олексій­ови­чем Ба­лакірєвим, про яку роз­повів Со­каль­ський, вик­ли­кало га­ряче ба­жан­ня про­дов­жи­ти це чу­дове по­чинан­ня.

Не­заба­ром Со­каль­ський здій­снив цю мрію. В Одесі бу­ло ут­во­рено спо­чат­ку хор, а потім і ама­торсь­кий сим­фонічний ор­кестр. Так ви­ник­ло То­варис­тво му­зикантів-ама­торів, а при нь­ому — і му­зич­на шко­ла. Прин­ци­пи пе­редо­вих росій­ських му­зикантів здо­бува­ли но­ве жит­тя в діяль­ності пе­редо­вих діячів Ук­раїни.

Збли­зив­ся Ніщинсь­кий і з відо­мим те­ат­раль­ним ак­то­ром, ре­жисе­ром та мис­тець­ким діячем Мар­ком Лу­кичем Кро­пив­пиць­ким, чия му­зич­но-дра­матич­на тру­па в 70-і ро­ки час­то вис­ту­пала в Одесі. Її керівник був лю­диною нез­ви­чай­ною, різно­манітно об­да­рова­ною, ду­же діяль­ною. По­бував­ши на вис­та­вах тру­пи Кро­пив­ниць­ко­го, Пет­ро Іва­нович відзна­чив блис­ку­че знан­ня на­род­но­го по­буту, яс­кра­ву ак­торсь­ку гру, цікаві ре­жисерські знахідки. Пе­реси­лив­ши свою при­род­ну со­ром­ливість, він вирішив поз­най­оми­тися з Кро­пив­ниць­ким і пішов до нь­ого. У Мар­ка Лу­кича він по­бачив своїх друзів — братів Со­каль­ських. Ут­во­рила­ся приємна, не­виму­шена ат­мосфе­ра, і дружні сто­сун­ки швид­ко зміцніли.

Ніщинсь­кий і Кро­пив­ниць­кий час­то зустріча­лися, відчу­ва­ючи ду­шев­ний по­тяг один до од­но­го. Кро­пивніць­кий роз­пи­тував Пет­ра Іва­нови­ча про жит­тя, ціка­вив­ся й­ого літе­ратур­ни­ми пра­цями та пе­рек­ла­дами, ви­соко ціну­вав блис­ку­чу обізнаність Ніщинсь­ко­го із світо­вою літе­рату­рою. Ніщинсь­кий роз­повідав своєму дру­гові про гірке ди­тинс­тво, про ро­ки нав­чання в ду­хов­них нав­чаль­них зак­ла­дах, про поїздку до Афін та своє жит­тя там…

Ди­тячі вра­жен­ня Мар­ка Кро­пив­ниць­ко­го бу­ли пов’язані з жит­тям у ба­бусі — відо­мої в селі лю­битель­ки на­род­них пісень та гри на на­род­них інстру­мен­тах. На го­рищі в ба­бусиній хаті мож­на бу­ло знай­ти найрізно­манітніші інстру­мен­ти, і Мар­ко з то­вари­шами скла­дали з них цілий ор­кестр. Вза­галі вся ве­лика сім’я Кро­пив-ниць­ких бу­ла співу­ча — дядь­ки зна­ли безліч пісень, час­то співа­ли, а ма­лий Мар­ко біля них ти­хень­ко підтя­гував…

Ніщинсь­кий уваж­но слу­хав роз­повіді Мар­ка Лу­кича. Вже кіль­ка разів він був на вис­та­вах труїш Кро­пив­ниць­ко­го і звер­нув ува­гу па те, що зі сце­ни час­то зву­чали ук­раїнські пісні. Ду­же приємним бу­ло те, що пісні ці ви­кону­вали­ся зав­жди гра­мот­но, без то­го сль­оз­ли­вого ми­луван­ня, яке нерідко мож­на бу­ло по­чути в лю­битель­ських спек­таклях. Тут все бу­ло прос­то, з гар­ним мис­тець­ким сма­ком. Хто ж вчив з ар­тиста­ми ці пісні? Звідкіля во­ни вза­галі пот­рапля­ли до Кро­пив­ниць­ко­го? Все це ціка­вило Пет­ра Іва­нови­ча.

З’ясу­вало­ся, що ре­жисер сам за­пису­вав на­родні пісні, які особ­ли­во по­доба­лися й­ому. Час­ти­ну цих за­писів він відіслав Ми­колі Віталій­ови­чу Ли­сен­кові. Відо­мий ком­по­зитор об­ро­бив їх і вклю­чив у свої збірки. Та Кро­пив­ниць­ко­го при­ваб­лю­вали не тіль­ки пісні, а й увесь ба­гатю­щий світ на­род­но­го по­буту з й­ого зви­ча­ями, об­ря­дами і тра­диціями. То­му так ви­раз­но і прав­ди­во зву­чали всі по­бутові мо­тиви, яки­ми Кро­пив­ниць­кий на­сичу­вав свої спек­таклі.

Гли­боке за­хоп­лення Мар­ка Лу­кича зби­ран­ням на­род­них пісень впли­нуло і на Ніщинсь­ко­го. В ті ча­си на Ук­раїні не бу­ло ніяких умов для роз­витку куль­ту­ри. Але це не мог­ло зу­пини­ти митців у їхній бла­городній справі зби­ран­ня та зберіган­ня скарбів ук­раїнсь­ко­го фоль­кло­ру.

Як пра­вило, бесіди друзів закінчу­вали­ся тим, що Кро­пив­ниць­кий, на про­хан­ня Пет­ра Іва­нови­ча, й­шов за бан­ду­рою, — він був го­товий співа­ти день і ніч.

Спів Кро­пив­ниць­ко­го ду­же по­добав­ся Пет­ру Іва­нови­чу: нат­хнен­но і вод­но­час прос­то зву­чали в й­ого ви­конанні на­родні пісні. В них відчу­вало­ся ди­хан­ня жит­тя, гли­бокі й прав­диві по­чут­тя. Май­стер­но зву­чала бан­ду­ра у чу­дово­го ак­то­ра.

Після роз­мов з Кро­пив­ниць­ким Піщинсь­кий по­чав уважніше ста­вити­ся до ство­рен­ня му­зики і за­пису на­род­них пісень. Прик­ла­дом бу­ла діяльність Кро­пив­ниць­ко­го, ав­то­ра по­пуляр­но­го ро­ман­су «Со­ловей­ко». Для своїх спек­таклів Мар­ко Лу­кич підби­рав на­род­ну му­зику, до­пов­ню­ючи її влас­ни­ми ком­по­зиціями.

Те­пер і Ніщинсь­кий про­бує свої си­ли в му­зичній твор­чості, та, на жаль, ба­гато ча­су на це у нь­ого не бу­ло. Нез­ва­жа­ючи на постій­ну на­полег­ли­ву пра­цю, ма­теріаль­не ста­нови­ще Ніщинсь­ко­го бу­ло зав­жди скрут­не. І не­мож­ливість за­без­пе­чити сім’ю всім не­обхідним до­води­ла Пет­ра Іва­нови­ча до відчаю. Після дов­гих роз­думів, спе­речань, сумнівів він за­лишає Оде­су і пе­реїжджає у ма­лень­ке містеч­ко Ананьїв. Тут, га­дає Ніщинсь­кий, й­ому жи­тиметь­ся лег­ше і він змо­же біль­ше ува­ги приділя­ти твор­чості.

Жит­тя в Ананьєві ма­ло чим відрізня­лося від одесь­ко­го. Пет­ро Іва­нович так са­мо вик­ла­дав грець­ку і росій­ську мо­ви та співи у гімназіях. Але цим не об­ме­жува­лася й­ого діяльність. Лю­дина ак­тивна, дій­ова, справжній просвіти­тель, Ніщинсь­кий ор­ганізу­вав з мо­лоді ць­ого провінціаль­но­го містеч­ка хор. Спо­чат­ку — по­силені за­нят­тя, а потім — участь в учнівсь­ких ве­чорах і ама­торсь­ких кон­цертах.

Друж­ба з Кро­пив­ниць­ким не прой­шла для Ніщинсь­ко­го мар­но. В Ананьєві він на­лагод­жує зв’яз­ки з те­ат­раль­ни­ми діяча­ми сусіднь­ого міста Єли­савет­гра­да. Тут, в ремісни­чому учи­лищі, ство­рили хор. Він зву­чав чу­дово. У хорі ць­ому брав участь Кро­пив­ниць­кий, який пе­реїхав у Єли­савет­град, а та­кож сім’я Тобілевпчів. Пет­ро Іва­нович час­то наїздив з Ананьєва до Єли­савет­гра­да, пра­цював з хо­ром, вис­ту­пав з ним в кон­цертах.

Так пос­ту­пово ут­во­рив­ся му­зич­но-те­ат­раль­ний гур­ток, нез­ви­чай­ний за своїм ак­торсь­ким скла­дом. Гур­ток пра­цював над різни­ми п’єса­ми, та однією з най­грун­товніших й­ого робіт бу­ла пос­та­нов­ка п’єси «На­зар Сто­доля» Та­раса Шев­ченка. З яким нат­хнен­ням пра­цюва­ли ак­то­ри над цим тво­ром! Ре­петиції про­ходи­ли жва­во, плідно. Му­зич­не офор­млен­ня виріше­но бу­ло за­мови­ти Ніщинсь­ко­му. Кро­пив­ниць­кий знав, що у Пет­ра Іва­нови­ча є ціка­вий за­дум, але пов­но­го втілен­ня по­ки що не знай­де­но. Ще в Одесі Кро­пив­ниць­кий слу­хав й­ого хор «За­кува­ла та си­ва зо­зуля». Му­зика спра­вила на нь­ого не­забутнє вра­жен­ня. Мо­же, са­ме в цій п’єсі її мож­на бу­де ви­корис­та­ти у сцені ве­чор­ниць? Тре­ба по­гово­рити з Пет­ром Іва­нови­чем, мо­же, він в му­зиці до «Сто­долі» й ви­корис­тає цей хор.

Пер­ший спек­такль, що відбув­ся у 1875 році, був тріум­фаль­ним. Тут впер­ше проз­ву­чали «Ве­чор­ниці» Пет­ра Ніщинсь­ко­го.

…Зи­мово­го ве­чора ха­зяй­ка че­кає мо­лодь до се­бе. Во­на співає лірич­ну пісню «Зо­ря з міся­цем над до­линою постріча­лися», спов­не­ну діво­чого су­му. При­ходять дівча­та. «Доб­рий вечір, панімат­ко», — віта­ють во­ни ха­зяй­ку ве­селим тан­цю­валь­ним хо­ром. Та ось наб­ли­жа­ють­ся па­руб­ки. Ще зда­леку чу­ти їхню пісню «Віють вітри буй­не­сенькі». Її про­тяж­ний наспів ллєть­ся ши­роко й віль­но, роз­мах ме­лодії пе­редає відчут­тя мо­гутньої си­ли на­род­ної. Па­руб­ки за­ходять до ха­ти з мішка­ми. А ба­гато ж во­ни на­коля­дува­ли! Дівча­та, жар­ту­ючи, хо­чуть відібра­ти всю ко­ляду. А нас­правді ба­жа­ють во­ни пос­лу­хати па­рубо­чу пісню. От і ви­мага­ють: «Співай­те, бо не да­мо ко­ляди!»

«За­кува­ла та си­ва зо­зуля…» — заспіва­ли па­руб­ки. Як кар­бо­вана хо­да, зву­чить му­зика. Її ге­роїчний ха­рак­тер про­низує весь твір, на­да­ючи й­ому гли­боко­го патріотич­но­го змісту. А як скор­ботно співа­ють во­ни далі: «Ой покій, повій, та буй­не­сень­кий вітре»… Скіль­ки гли­бокої ту­ги за батьківщи­ною у ць­ому наспіві, що ду­же схо­жий па ста­ровинні на­родні ду­ми… Славні бой­ові под­ви­ги че­ка­ють ко­заків — виз­во­лити своїх братів з ту­рець­кої не­волі. То­му як зак­лик до бо­роть­би сприй­ма­ють­ся зак­лючні ряд­ки хо­ру, в яких вис­ловле­но про­тест протії жор­сто­кості ту­рець­ко­го сул­та­на. Ніякі кай­да­ни не при­душать си­ли на­род­ної, лю­бові до своєї батьківщи­ни. Уро­чис­то і радісно закінчуєть­ся пісня.

Му­зика «Ве­чор­ниць» доб­ре гар­мо­нува­ла із спек­таклем «На­зар Сто­доля», і учас­ни­ки й­ого за­лиши­лися за­дово­лені. Ось во­ни спеціаль­но сфо­тог­ра­фува­лися па згад­ку — Мар­ко Кро­пив­ниць­кий, Іван Тобіле­вич (Кар­пенко-Ка­рий), Ми­хай­ло Тобіле­вич (Са­довсь­кий), Пет­ро Ніщинсь­кий, дві й­ого доч­ки та Марія Тобіле­вич се­ред учас­ників хо­ру. Справжнє суцвіття та­лантів!

Та не­дов­го пра­цював цей чу­довий гур­ток. Не­заба­ром й­ого діяльність бу­ло при­пине­но у зв’яз­ку з роз­по­ряд­женням царсь­ко­го уря­ду, в яко­му, зок­ре­ма, за­боро­няло­ся влаш­то­вува­ти вис­та­ви ук­раїнсь­кою мо­вою. І хоч пе­рес­та­ли існу­вати ама­торські гур­тки, хоч роз­ри­вало­ся твор­че спілку­ван­ня митців, не мож­на бу­ло ніяки­ми ука­зами та роз­по­ряд­ження­ми ви­кор­чу­вати ба­гатовікові мис­тецькі над­бання на­роду. Не мож­на бу­ло при­пини­ти і твор­чості ук­раїнсь­ких пись­мен­ників, му­зикантів, жи­вописців, ак­торів…

Усі ці ро­ки Ніщинсь­кий ак­тивно пра­цює, ви­яв­ля­ючи гли­бокий інте­рес до на­род­но­го епо­су, му­зич­но­го і по­етич­но­го фоль­кло­ру. Й­ого ува­гу при­вер­тає пісня про Бай­ду — на­род­но­го ге­роя, муж­ню, відваж­ну і до­теп­ну лю­дину. Ніщинсь­кий зро­бив пе­рек­ла­ден­ня цієї пісні для чо­тири­голос­но­го хо­ру і до­дав фор­тепіан­ний суп­ровід, який на­гадує гру на кобзі. Цей твор­чий до­робок він по­дару­вав Ми­колі Віталій­ови­чу Ли­сен­ку, яко­го щи­ро ша­пував…

З то­го ча­су спої літе­ратурні тво­ри Ніщинсь­кий по­чав підпи­сува­ти псев­донімом Бай­да. А літе­ратур­на діяльність й­ого про­дов­жу­вала­ся. Пе­рек­лад древньо-грець­кої тра­гедії Со­фок­ла «Антіго­на» — од­на з най­серй­озніших робіт. А який бла­город­ний й­ого труд — пе­рек­лад по­еми «Сло­во о пол­ку Іго­ревім» на грець­ку мо­ву!

Прой­шло кіль­ка років, і мис­тець­ке жит­тя на Ук­раїні знов пож­ва­вило­ся. Те­ат­ральні тру­пи Кро­пив­ниць­ко­го, Старпць­ко­го та братів Тобіле­вичів вис­ту­па­ють знов, і знавці відзна­ча­ють зрос­тання їхньої май­стер­ності. По­вер­таєть­ся до Оде­си і Пет­ро Іва­нович Ніщинсь­кий. Й­ого ім’я на цей час стає ши­роко відо­мим се­ред пе­редо­вої ук­раїнсь­кої інтелігенції. Й­ому до­пома­гає Іван Фран­ко у над­ру­куванні пов­но­го пе­рек­ла­ду «Одіссеї» Го­мера. Як і раніше, Ніщинсь­кий не у­яв­ляє собі жит­тя без му­зики, без хо­рово­го співу.

…На за­нят­тя хо­рово­го гур­тка ама­торів поспіша­ли й­ого учас­ни­ки. Пет­ро Іва­нович вза­галі не лю­бив запізнень, а сь­огодні ок­ре­мо по­пере­див — тре­ба при­бути вчас­но, бо че­каємо гос­тя. Ко­ли всі бу­ли вже на місцях, увій­шов Пет­ро Іва­нович ра­зом з Ми­колою Віталій­ови­чем Ли­сен­ком. Відо­мий ком­по­зитор приїхав до Оде­си, і Ніщинсь­кий зап­ро­сив й­ого на ре­петицію хо­ру.

Заспіва­ли пісенні тво­ри Ніщинсь­ко­го, а се­ред них — пісні «Ко­зак Соф­рон» та «За­кува­ла та си­ва зо­зуля». Ду­же спо­добав­ся Ли­сен­ку спів ама­торсь­ко­го хо­ру. Він по­дяку­вав хо­рис­там, а потім за­лишив­ся з Ніщинсь­ким для роз­мо­ви. Во­на бу­ла ду­же ціка­вою й ко­рис­ною для Пет­ра Іва­нови­ча. Ли­сен­ко уваж­но пе­рег­ля­нув но­ти творів, щой­но ви­конані хо­ром, роз­пи­тав Ніщинсь­ко­го, чи дав­но він пи­ше му­зику, як вив­чав на­род­ну пісню, які особ­ли­вості и її му­зиці помічав, що ви­корис­то­вує в своїх тво­рах. Ма­буть, впер­ше Ніщинсь­кий дістав справ­жню про­фесій­ну оцінку своєї му­зики, впер­ше по­чув серй­озні за­ува­жен­ня і творчі по­ради освіче­ного му­зикан­та. Ли­сен­ко, в ціло­му, ду­же схваль­но пос­та­вив­ся до творів Ніщинсь­ко­го і зго­дом, ор­ганізу­вав­ши хор, не­одмінно ви­кону­вав у кон­цертах обид­ва ці тво­ри Ніщинсь­ко­го. Успіх був ду­же ве­ликий.

Нат­хнен­ний зустріччю з Ли­сен­ком, оз­броєний й­ого по­рада­ми, Ніщинсь­кий пра­цює як ком­по­зитор: пи­ше ро­ман­си і ство­рює об­робку на­род­ної пісні «Ой гук, ма­ти, гук». Ос­танній твір він прис­вя­тив хо­рис­там те­ат­раль­ної тру­пи Сак­са­гансь­ко­го — пал­ко­го при­хиль­ни­ка на­род­ної му­зики вза­галі і творів Ніщинсь­ко­го зок­ре­ма.

На­иру­жена пра­ця вис­на­жува­ла си­ли. Старість, хво­роби, са­мотність… Він звик жи­ти се­ред лю­дей і при­носи­ти їм ко­ристь. Не вит­ри­мав­ши са­мот­ності, Пет­ро Іва­нович, хво­рий, зне­силе­ний, зби­раєть­ся до доч­ки п се­ло Во­рошилівку, на Поділля. Але ту­ди й­ого до­вез­ли смер­тель­но хво­рого: в до­розі з ним тра­пив­ся удар.

На гранітно­му над­гроб­ни­ку — ко­рот­кий на­пис:

«Пет­ро Ніщинсь­кий. На­родив­ся 9 ве­рес­ня 1832 р. — по­мер 4 бе­рез­ня 1896 р.».

Прос­тий, скром­ний на­пис про ро­ки жит­тя ве­лико­го просвіти­теля і та­лано­вито­го мит­ця.