ЕТАПИ ВЕЛИКОГО ШЛЯХУ (Д.Шостакович)

9 сер­пня 1975 ро­ку світ вра­зила трагічна звістка — по­мер Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович. Ве­ликий, муд­рий ми­тець, ком­по­зитор-гу­маніст, він жив од­ним жит­тям зі своєю країною, чуй­но в слу­ха­ючись у бит­тя її пуль­су. Вла­да му­зики над ним бу­ла без­межна, і ніщо — ні чис­ленні поїздки, ні участь у твор­чих дис­кусіях і кон­гре­сах, ні тяж­ка хво­роба, яка вис­на­жува­ла ор­ганізм, — не мог­ло зу­пини­ти без­пе­рер­вний, нап­ру­жений про­цес твор­чості, про­цес на­род­ження но­вих му­зич­них об­разів.

Ве­ликий шлях ком­по­зито­ра в му­зиці роз­по­чав­ся у травні 1926 ро­ку. Біло­колон­ний зал Ленінградсь­кої філар­монії тоді впер­ше на­пов­нився му­зикою Дмит­ра Шос­та­кови­ча. Ць­ого ве­чора проз­ву­чала й­ого Пер­ша сим­фонія. Чис­ленні слу­хачі ста­ли свідка­ми на­род­ження но­вого виз­начно­го яви­ща му­зич­но­го мис­тец­тва.

В од­но­му з пер­ших рядів си­дить усім відо­мий ком­по­зитор, ди­рек­тор Ленінградсь­кої кон­серва­торії Олек­сандр Кос­тянти­нович Гла­зунов. Ця не­моло­да лю­дина, яка уни­кає пиш­но­мов­них сло­вес­них ха­рак­те­рис­тик, відвер­то пож­вавлюєть­ся і світлішає, го­воря­чи про Шос­та­кови­ча. У най­пер­ших про­явах й­ого яс­кра­вого та­лан­ту Гла­зунов ба­чить по­даль­ший блис­ку­чий роз­ви­ток, си­лу й ба­гато­манітність ком­по­зиторсь­ко­го мис­тец­тва. Се­ред слу­хачів — зовсім ще мо­лодий Іван Со­лер­тинсь­кпй, зго­дом ви­дат­ний му­зикоз­на­вець і блис­ку­чий про­паган­дист му­зич­но­го мис­тец­тва. Він схвиль­ова­ний і збуд­же­ний.

Пер­шою сим­фонією Шос­та­кови­ча ди­ригент Ми­кола Андрій­ович Маль­ко відкри­ває прог­ра­му кон­церту.

По­чаток тво­ру проз­ву­чав три­вож­но. У гос­трих, різких фра­зах всту­пу вга­дуєть­ся енергія й си­ла. І ось кар­бо­ваним мар­шо­вим кро­ком влад­но і чітко всту­пав го­лов­на те­ма. У ви­шука­них кон­ту­рах повіль­но­го валь­су зву­чить ще од­на те­ма — побічна. По­вер­та­ючись до об­ра­зу всту­пу, ком­по­зитор ніби пе­ре­ос­мислює й­ого: вкрад­ли­вий шерхіт пер­ших тактів змінюєть­ся бен­тежно-нер­возним зву­чан­ням, лег­ка валь­со­подібна ме­лодія стає «жорс­ткою». За­вер­шення пер­шої час­ти­ни не зас­по­коює. Том­ли­ве че­кан­ня, не­домов­леність, не­розв’яза­на нап­ру­га — важ­ко пе­ред­ба­чити за­вер­шення бо­роть­би.

Нес­трим­ний тан­цю­валь­ний рух дру­гої час­ти­ни по­лонить яс­кра­вими, со­кови­тими кон­трас­та­ми. То не­вигад­ли­во ве­селі, то насмішку­вато зух­валі об­ра­зи скер­цо зміню­ють­ся стри­маним се­реднім епізо­дом — тріо. Без­межністю рідних прос­торів ди­хає ге­ма тріо, що на­гадує росій­ські се­лянські наспіви.

Відчут­тя томління, че­кан­ня, що з’яви­лося нап­рикінці пер­шої час­ти­ни, на­буває даль­шо­го роз­витку в повільній третій час­тині сим­фонії. Це скор­ботні роз­ду­ми не ли­ше про осо­бисті дра­ми. Кар­ти­ни не­щодавніх подій, відго­мони ре­волюцій­них бур ожи­ва­ють у свідо­мості ком­по­зито­ра, і в розміреність мар­шо­вої му­зики вли­ваєть­ся важ­кий пос­туп тра­ур­ної хо­ди…

У фіналі — най­нап­ру­женішій час­тині сим­фонії — роз­па­люєть­ся бо­роть­ба між три­вога­ми, сумніва­ми, іронією — з од­но­го бо­ку та жи­вими людсь­ки­ми по­чут­тя­ми, відвер­ти­ми й бла­город­ни­ми, — з дру­гого. То­му й не­минучі відго­мони тем, які зву­чали раніше, різкі кон­трас­ти і за­галь­ний схвиль­ова­но-дра­матич­ний ха­рак­тер му­зики…

Успіх Пер­шої сим­фонії був грандіоз­ний. Юний ав­тор — й­ому ще й двад­ця­ти не­ма — скром­ний, со­ром’яз­ли­вий, з вуг­лу­вато-різки­ми ру­хами, з гос­трим, про­низ­ли­вим пог­ля­дом з-за оку­лярів. У відповідь на три­валі оп­лески він квап­ли­во і скром­но вкло­няєть­ся. Слу­хачі, схвиль­овані му­зикою, яка щой­но про­луна­ла, ми­моволі за­мис­лю­ють­ся: звідки у зовсім ще мо­лодо­го ком­по­зито­ра та­ка са­мостійність дум­ки, прав­да ви­ражен­ня об­разів, співзвуч­них ча­сові? Звідки у пер­шо­му ж ве­лико­му сим­фонічно­му творі та­ка сміливість нес­трим­ної фан­тазії, стро­га ор­ганізо­ваність і вод­но­час цілко­вита сво­бода во­лодіння ком­по­зиторсь­кою май­стерністю?

…Сімейні тра­диції Шос­та­ковичів бу­ли нез­ви­чайні. За участь у поль­сько­му пов­станні про­ти са­модер­жавс­тва у 1863 році дід ком­по­зито­ра Бо­лес­лав Шос­та­кович був зас­ла­ний до Сибіру. Там на­родив­ся бать­ко май­бутнь­ого му­зикан­та — Дмит­ро Бо­лес­ла­вович. Дістав­ши в Сибіру про­фесію інже­нера-хіміка, він од­ру­жив­ся, і нев­довзі мо­лода сім’я пе­реїха­ла до Пе­тер­бурга. Тут Дмит­ро Бо­лес­ла­вович, співробітник зас­но­ваної Мен­делєєвим Па­лати мір і ва­ги, ра­зом з дру­жиною, яка раніше вчи­лася в кон­серва­торії і пал­ко лю­била му­зику, нерідко влаш­то­вува­ли ама­торські кон­церти. На них пе­реваж­но зву­чали по­пулярні ро­ман­си, які бу­ли гос­по­дареві до сер­ця. Ма­лень­кий Ми­тя — обов’яз­ко­вий слу­хач му­зич­них ве­чорів. Час­тень­ко й­ого мож­на бу­ло по­бачи­ти в ко­ридорі «при­лип­лим» до сусідсь­ких две­рей — звідти до­лина­ли зву­ки ро­яля, зву­чала кла­сич­на му­зика. За сло­вами Шос­та­кови­ча, це чи не най­сильніші вра­жен­ня й­ого ди­тинс­тва.

Спо­чат­ку Ми­тю нав­ча­ла ма­ти. Ве­ликі успіхи, які ро­бив хлоп­чик з най­пер­ших уроків, пе­реко­ну­ють батьків у не­обхідності вчи­ти си­на серй­оз­но. Нев­довзі ма­ти влаш­то­вує й­ого на Му­зичні кур­си. По­чат­ко­ву підго­тов­ку він прой­шов у Оль­ги Фе­дорівни Гля­сер, а потім у класі керівни­ка курсів Гна­та Аль­бер­то­вича Гля­сера. Ме­тод нав­чання тут був не зовсім звич­ний для тих років. Гнат Аль­бер­то­вич ор­ганічно пов’язу­вав технічний роз­ви­ток уч­ня з й­ого за­галь­ним му­зич­ним роз­витком, до­мага­ючись свідо­мого зас­воєння фор­тепіан­них прий­омів. Не див­но, що ще нап­рикінці ми­нуло­го сторіччя цей прог­ре­сив­ний пе­дагог став ініціато­ром ор­ганізації То­варис­тва му­зич­них пе­дагогів і й­ого го­ловою.

За­хоп­лення фор­тепіан­ною грою вик­ли­кає у Миті Шос­та­кови­ча не­побор­не ба­жан­ня пи­сати му­зику. Пер­ша світо­ва вій­на, хви­лю­ючі ре­волюційні події, з яки­ми збігло­ся от­роц­тво хлоп­чи­ка, виз­на­ча­ють зміст пер­ших не­вигад­ли­вих п’єс по­чат­ку­ючо­го ком­по­зито­ра. Три­над­ця­тирічний Шос­та­кович стає сту­ден­том Пет­роградсь­кої кон­серва­торії.

Й­шов 1919 рік. Ніко­ли ще Росія не заз­на­вала та­кої жа­ги до мис­тец­тва, по­тягу до й­ого пізнан­ня, як тієї го­лод­ної, важ­кої зи­ми. Жит­тя в Пет­рограді бу­ло нап­ру­жене. Три­валі за­пеклі бої на фрон­тах гро­мадянсь­кої вій­ни. На­род стій­ко пе­рено­сив зли­годні й труд­нощі…

У залі ко­лишнь­ого Дво­рянсь­ко­го зібран­ня — у філар­монії — стра­шен­на хо­лод­не­ча: запітніли мідні інстру­мен­ти ор­кес­тру, хмар­ки па­ри «спа­лаху­ють» над хо­ром і соліста­ми. Ви­конуєть­ся Дев’ята сим­фонія Бет-хо­вена. Му­зика пе­рема­гає усе, і втіле­на в ній радість — за­галь­на радість лю­дей, які пе­ремог­ли ти­ранію й на­силь­ство, — зігріває сер­ця тих, хто за­хищає за­во­юван­ня ре­волюції. Пря­мо із за­лу й­дуть на фронт балтій­ські мо­ряки…

Нап­ро­весні Пет­роград по вінця на­пов­нився бур­хли­вим мис­тець­ким жит­тям. Нерідко ву­лиця­ми міста проїзди­ли ван­тажні ав­то­мобілі, в ку­зові яких сто­яли ро­ялі або піаніно, — му­зикан­ти поспіша­ли з кон­церта­ми на робітничі око­лиці, інко­ли в’їжджа­ючи без­по­середньо в це­хи за­водів ле­ген­дарної Ви­борзь­кої сто­рони або Нарвсь­кої зас­та­ви. За роз­по­ряд­женням Му­зич­но­го відділу ре­пер­ту­ар та­ких кон­цертів був на най­ви­щому рівні — му­зич­на кла­сика…

Юнак Шос­та­кович жи­ве у гу­щанині подій ць­ого ра­зючо­го ча­су. Він за­хоп­ле­ний мо­гутнім рит­мом жит­тя пер­ших по­рево­люцій­них років. Й­ого мож­на по­бачи­ти се­ред на­тов­пу, який стає ніби учас­ни­ком му­зич­них уро­чис­тостей. Він се­ред тих кон­серва­торсь­ких сту­дентів, які скуп­чу­ють­ся на східцях філар­моній­но­го за­лу й слу­ха­ють мо­гутні зак­ли­ки бет­хо­венсь­ких сим­фоній. І, як усі то­гочасні кон­серва­торці, він лед­ве зігріває ди­хан­ням за­кос­тенілі пальці, перш ніж во­ни до­тор­кнуть­ся до клавішів ро­яля, що об­па­лю­ють хо­лодом…

Шос­та­кович за­хоп­ле­ний нав­чанням у кон­серва­торії. В кла­сах ком­по­зиції Мак­симіліана Осій­ови­ча Штей­нбер­га і фор­тепіано Ле­оніда Во­лоди­миро­вича Ніко­лаєва він ося­гає сек­ре­ти твор­чої та ви­конавсь­кої май­стер­ності. Не­заба­ром Дмит­ро Шос­та­кович став відо­мим у кон­серва­торії зав­дя­ки фе­номе­наль­но­му слу­хові, ди­вовижній му­зичній нам’яті, а та­кож індивіду­аль­но­му ви­конавсь­ко­му сти­леві, що вра­жав зрілістю та особ­ли­вою ритмічною за­гос­треністю. Вод­но­час юна­кові не­обхідне спілку­ван­пя з то­вари­шами: про­гулян­ки пішки че­рез усе місто, за­хоп­лю­ючі об­го­ворен­ня й су­переч­ки, спіль­не му­зику­ван­ня, ко­ли пе­рег­ра­вало­ся все, що ли­ше мож­на бу­ло знай­ти у Пет­рограді,— жит­тя Шос­та­кови­ча ви­пов­не­не до краю. Він сис­те­матич­но відвідує сим­фонічні кон­церти, оперні вис­та­ви, се­ан­си Ве­лико­го Німо­го, як тоді на­зива­ли кіно.

До Шос­та­ковичів і раніше при­ходи­ли цікаві лю­ди. Ху­дож­ник Кус­тодієв за­лишив зво­руш­ли­во прек­расний пор­трет ма­лень­ко­го Миті — вічне свідчен­ня друж­би з май­бутнім ком­по­зито­ром. Те­пер, за сту­дентсь­ких років Дмит­ра, у за­тишній квар­тирі на ву­лиці Ма­рата з’яв­ля­ють­ся й­ого ко­леги й друзі: му­зикан­ти — Маль­ко, Га­ук, Со­лер­тинсь­кий; кіно­режи­сери — Ко­зин­цев, Тра­уберг, Ют­ке­вич; пись­мен­ни­ки — Зо­щен­ко й За­мятін; ху­дож­ник Рад­лов. Відвіди­ни друзів ніко­ли не по­рушу­вали тру­дово­го ре­жиму сім’ї й, пе­редусім, са­мого Дмит­ра Шос­та­кови­ча. Цілес­пря­мова­ний і на­полег­ли­вий, він був без­розділь­но підко­рений дис­ципліні праці. М’якість і пос­тупливість й­ого у життєвих спра­вах зміню­вались залізною впертістю, ко­ли й­шло­ся про творчі пи­тан­ня.

У серй­оз­них життєвих вип­ро­буван­нях скла­даєть­ся й мужніє ха­рак­тер Шос­та­кови­ча, ви­роб­ляєть­ся стри­маність у ви­раженні по­чуттів, не­залежність, са­мостійність. І ко­ли 1922 ро­ку по­мирає бать­ко Дмит­ра, опо­рою сім’ї стає шістнад­ця­тирічний Шос­та­кович. Твер­до зва­жив­ши свою за­ван­та­женість нав­чанням і знай­шов­ши мож­ливість якусь час­ти­ну ча­су прис­вя­тити праці, Шос­та­кович влаш­то­вуєть­ся піаністом до кіно­те­ат­ру — суп­ро­вод­жу­вати му­зикою німі філь­ми. При ць­ому він не зни­жує темп, ступінь нап­ру­женості сво­го са­мостій­но­го нав­чання. Серй­оз­на хво­роба не мо­же за­вади­ти й­ого нав­чанню в кон­серва­торії: до вес­ня­них іспитів 1923 ро­ку він при­ходить, як зав­жди, блис­ку­че підго­тов­ле­ний, нез­ва­жа­ючи на пе­рене­сену опе­рацію.

Так підхо­див Дмит­ро Шос­та­кович до ство­рен­ня Пер­шої сим­фонії, яка бу­ла на­писа­на до закінчен­ня кон­серва­торії й при­нес­ла най­шир­шу відомість мо­лодо­му ав­то­рові у нас і за ру­бежем. У лис­то­паді 1927 ро­ку її пос­та­вив Бру­но Валь­тер у Берліні, потім Ар­ту­ро Тос­каніні в Італії, Ле­опольд Сто­ковсь­кий у США: по­чинаєть­ся тріум­фаль­ний хід сим­фонізму над­зви­чай­но та­лано­вито­го ком­по­зито­ра…

У до­воєнні ро­ки Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович був од­ним з най­помітніших ра­дянсь­ких ком­по­зиторів. П’ят­надцять років, що ми­нули з дня успішної прем’єри Пер­шої сим­фонії, бу­ли поз­на­чені нап­ру­женою пра­цею, яка при­нес­ла Шос­та­кови­чу справжні ра­дощі твор­чих пе­ремог і не­легкі прикрі хви­лини роз­ча­рувань… Про фе­сор Ленінградсь­кої кон­серва­торії, Шос­та­кович ото­чений мо­лод­дю, що жад­ли­во по­риваєть­ся до знань, до спілку­ван­ня з чу­довим му­зикан­том. І пла­ни но­вих творів зріють у свідо­мості ком­по­зито­ра. Роз­повісти про Леніна в епічній оповіді — в «сим­фонії з хо­ром» на вірші по­ем Ма­яковсь­ко­го й тек­сти на­род­них пісень — цей за­дум ком­по­зитор пле­кав вже про­тягом ба­гать­ох років…

Але усі пла­ни бу­ло зірва­но: 22 чер­вня 1941 ро­ку німець­ко-фа­шистські ор­ди віро­лом­но на­пали на на­шу зем­лю. По­чала­ся Ве­лика Вітчиз­ня­на вій­на. Ра­дянсь­кий на­род у єди­ному по­риві підняв­ся на за­хист своєї країни. У ці важкі дні Дмит­ро Шос­та­кович, за­лишив­шись у бло­кова­ному фа­шис­та­ми Ленінграді, за­думує і про­тягом осені 1941 — зи­ми 1942 років ство­рює по­пу сим­фонію.

«Моя сим­фонія, — пи­ше Шос­та­кович у «Правді» від 29 бе­рез­ня 1942 ро­ку, — навіяна грізни­ми подіями 1941 ро­ку. Підступ­ний і віро­лом­ний на­пад німець­ко­го фа­шиз­му на на­шу Вітчиз­ну згур­ту­вав усі си­ли на­шого на­роду на відсіч жор­сто­кому во­рогові. Сь­ома сим­фонія — це по­ема про на­шу бо­роть­бу, про на­шу май­бут­ню пе­ремо­гу… Пра­цю­ючи над сим­фонією, я ду­мав про ве­лич на­шого на­роду, про й­ого ге­роїзм, про кращі іде­али людс­тва, про чу­дові якості лю­дини, про на­шу прек­расну при­роду, про гу­манізм, про кра­су».

Ци­ми прос­ти­ми, поз­бавле­ними пиш­но­мов­ності сло­вами Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович роз­повів про за­дум од­но­го з най­значніших творів му­зич­но­го мис­тец­тва XX сторіччя — про свою Сь­ому сим­фонію, яка діста­ла наз­ву «Ленінградсь­ка».

Муж­ності ленінградців, їхнім вип­ро­буван­ням і най­вищій силі ду­ху, яка до­помог­ла їм вис­то­яти й пе­ремог­ти, прис­вя­чено сотні літе­ратур­них сторінок, кіло­мет­ри кіноплівок, безліч по­лотен та скуль­птур. Про­те лед­ве чи є щось більш вра­жа­юче своєю си­лою без­по­середнь­ого впли­ву, емоцій­ною прав­дою ви­ражен­ня, ніж Сь­ома Шос­та­кови­ча! Чи є ще подібний прик­лад в історії му­зики різних на­родів і епох, ко­ли му­зич­ний твір на­бував зна­чен­ня най­важ­ливішо­го політич­но­го до­кумен­та, що у виг­ляді мо­гутньої фрес­ки відбив пес­хитну внутрішню си­лу ра­дянсь­ких лю­дей, їхню віру в пе­ремо­гу над фа­шиз­мом?!

Шос­та­кович, що всі ро­ки жив у Ленінграді, ли­шив­шись у об­ло­жено­му місті, жи­ве на ка­зар­ме­ному по­ложенні в кон­серва­торії, їздить із сот­ня­ми зем­ляків ри­ти око­пи, чер­гує на да­хах під час бом­барду­вань та ар­ти­лерій­ських обстрілів як боєць про­типо­жеж­ної ко­ман­ди.

Ленінград бо­реть­ся. Згоріли про­довольчі скла­ди — чи вис­тоїть місто?

Бом­би во­рогів руй­ну­ють ви­датні творіння архітек­торів і будівни­чих — чи вис­тоїть місто?

Ленінград пос­ту­пово поз­бавле­но во­ди і світла — чи вис­тоїть місто?

Місто бо­реть­ся. Мужність і впев­неність у пе­ремозі, яка не за­лиша­ла ленінградців у най­чорніші дві, вит­ри­валість і не­людсь­ка стійкість — ці якості ра­дянсь­ко­го ха­рак­те­ру ленінградців ста­ли справді ле­ген­дарни­ми.

Мис­тец­тво, му­зика, по­езія у дні бло­кади… Зда­валось, ці сфе­ри жит­тя по­винні пос­ту­пити­ся своїми по­зиціями чо­мусь більш на­сущ­но­му. Але ні,— мис­тец­тво до­пома­гає ленінград­цям, підтри­мує їхню мужність, зміцнює впев­неність, по­силює стійкість. У філар­монії во­сени і взим­ку 1941 ро­ку відбу­ва­ють­ся кон­церти. 26 жов­тня зву­чав фор­тепіан­ний кон­церт Чай­ковсь­ко­го, 10 лис­то­пада — Дев’ята сим­фонія Бет­хо­вена, 7 груд­ня — П’ята сим­фонія Бет­хо­вена і увер­тю­ра Чай­ковсь­ко­го «1812 рік»…

«Філар­монія усе пох­муріша, — чи­таємо у «Ленінградсь­ко­му що­ден­ни­ку» Віри Інбер. — Пе­кель­ний хо­лод. Люс­три світять на чверть си­ли. Ор­кес­тран­ти — хто у ва­тян­ках, хто в ко­жухах. Скри­палям потрібні легкі вільні ру­ки — то­му тут ва­тян­ки. Віолон­челі й тим більш кон­тра­баси мо­жуть бу­ти в ко­жухах: у них ру­хи рук спря­мовані до­низу. Ба­раба­ну пай­тепліше: він зігріває се­бе уда­рами. Пер­ша скрип­ка бу­ла геть не­голе­на: ма­буть, не бу­ло на чо­му підігріти во­ду або не бу­ло світла».

…Нап­рикінці ве­рес­ня 1941 ро­ку Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович за­вер­шив три час­ти­ни сим­фонії. Про це з'яв­ляєть­ся повідом­лення в га­зеті «Ленінградсь­ка прав­да» се­ред зве­день з Півден­но­го фрон­ту, се­ред описів фрон­то­вих епізодів. І ленінградці зна­ють: мис­тец­тво не вмер­ло, во­но жи­ве, сяє, гріє сер­це.

Прем’єра Сь­омої сим­фонії відбу­лась у Куй­би­шеві 5 бе­рез­ня 1942 ро­ку, ку­ди Шос­та­кови­ча, тіль­ки-но з’яви­лася мож­ливість, ви­вез­ли з Ленінгра­да. Куй­би­шевсь­ке ви­конан­ня — сим­фонія проз­ву­чала у ви­конанні ор­кес­тру Ве­лико­го те­ат­ру Со­юзу РСР під ке­руван­ням Са­муїла Са­мосу­да — ста­ло стар­том її уро­чис­то-зви­тяж­но­го хо­ду по всій земній кулі. Най­ви­датніші ди­ригенті! світу — Тос­каніні, Ку­севиць­кий, Ор­манді, Мон­те, Мюнш — вва­жали за честь пос­та­вити зна­мени­ту сим­фонію Шос­та­кови­ча.

Ленінград, сер­пень 1942 ро­ку. Бло­каду повністю ще не зня­то, але інко­ли за­лягає нез­вична для ленінградців ти­ша — за­мов­кає во­рожа ар­ти­лерія. На 9 сер­пня приз­на­чено кон­церт — ви­конан­ня Сь­омої сим­фонії Шос­та­кови­ча.

«Зно­ву пе­репов­не­ний зал філар­монії, як бу­ло це до вій­ни й на са­мому по­чат­ку вій­ни. Ор­кес­тран­ти схвиль­овані. Ди­ригент, оче­видяч­ки, теж. Я слу­хала Сь­ому сим­фонію, і мені зда­валось, що це все про Ленінград. Брязкіт во­рожих танків, що наб­ли­жа­ють­ся, — це бу­ло тут. Алє світле за­вер­шення ще по­пере­ду», — пи­ше Віра Інбер у «Ленінградсь­ко­му що­ден­ни­ку».

Ве­лича­ва ге­роїчно-трагічна епо­пея про ра­дянсь­ку Вітчиз­ну, про без­по­щад­ну й жор­сто­ку бо­роть­бу з фа­шиз­мом, бо­роть­ба за жит­тя і щас­тя на­роду, яка при­веде до пе­ремо­ги, — та­кий грандіоз­ний зміст Сь­омої сим­фонії. Во­на справ­ляє ра­зюче вра­жен­ня, бо Шос­та­кович зумів ор­ганічно поєдна­ти ши­рочінь ху­дожніх уза­галь­нень і май­же зри­му кон­кретність об­разів, послідовність роз­витку і різні кон­трастні про­тис­тавлен­ня. Ге­роїчний па­фос, про­ник­ли­ва ліри­ка, гро­мадянськість втілю­ють­ся ком­по­зито­ром то в яс­кравій пла­кат­ності, то в пог­либле­но пси­хологічній му­зиці. На­писав­ши Сь­ому сим­фонію як гли­боко но­ваторсь­кий твір, Шос­та­кович ос­но­вуєть­ся на корінних тра­диціях росій­ської му­зич­ної кла­сики, про­дов­жу­ючи ї своєрідно роз­ви­ва­ючи їх.

Чо­тири­час­тинний цикл Сь­омої сим­фонії біль­ший зви­чай­но­го — пер­ша час­ти­на зву­чить май­же 50 хви­лин. Алє це за­кономірно, бо ос­новний конфлікт зо­серед­же­ний са­ме у цій час­тині. «Пер­ша час­ти­на, — пи­сав Д. Шос­та­кович, — роз­повідав про те, як у чу­дове на­ше мир­не жит­тя увірва­лась грізна си­ла — вій­на. Я не ста­вив собі зав­дання на­туралістич­но зоб­ра­зити вій­ськові дії (гул літаків, гуркіт танків, зал­пи гар­мат), я не пи­сав так зва­ну ба­таль­ну му­зику. Я хотів пе­реда­ти зміст су­ворих подій».

Енергій­на, муж­ня мар­шо­подібна те­ма відкри­ває пер­шу час­ти­ну сим­фонії. У нек­вапній оповіді роз­гортаєть­ся світла кар­ти­на мир­но­го жит­тя на­шої країни. Її до­пов­ню­ють ніжні й тре­петні ліричні те­ми, які мож­на пов’яза­ти з об­ра­зами рідної при­роди і з за­повітни­ми пе­режи­ван­ня­ми. По­етич­не зву­чан­ня лірич­них тем пе­редаєть­ся ду­етом флей­ти-пікко­ло й пер­шої скрип­ки. Ось «зас­тиг» ос­танній акорд, ніби роз­чи­ня­ючись, «роз­тає» ме­лодія скрип­ки. Відчут­тя спо­кою, тиші ово­лодіває слу­хача­ми. І зне­наць­ка зда­леку лу­нає ба­рабан­ний дріб. Чітка розміреність ма­лого (вій­сько­вого) ба­раба­на справ­ляє ве­личез­не вра­жен­ня, по­род­жує відчут­тя три­вож­но­го і нап­ру­жено­го очіку­ван­ня. Три­ває це че­кан­ня не­дов­го — тіль­ки-но на тлі ба­рабан­но­го дро­бу з’яв­ляєть­ся те­ма на­вали, пос­тає об­раз втор­гнен­ня грізної си­ли. «Епізод на­вали» — так на­зива­ють цей розділ пер­шої час­ти­ни сим­фонії.

Пісенність бу­ла ос­но­вою світлих тем — тем Батьківщи­ни. Му­зика «на­вали» — марш, що на­гадує, за сло­вами Олексія Тол­сто­го, і до­сить за­яло­жену ме­лодію, і мо­торош­ний та­нець, і пруссь­кий вій­сько­вий марш. Шос­та­кович ба­гато­разо­во пов­то­рює те­му на­вали май­же незмінно. Але що­разу збіль­шуєть­ся склад інстру­ментів, які ви­кону­ють її, і та­ким чи­ном ство­рюєть­ся вра­жен­ня нев­мо­лимо­го ру­ху си­ли — ту­пої, жор­сто­кої, без­душної. Зву­чан­ня те­ми во­рогів ся­гає ве­личез­ної си­ли й нап­ру­ги, ко­ли ком­по­зитор по­вер­таєть­ся до го­лов­ної партії. Те­пер во­на на­сиче­на страж­данням, го­рем, але, як і раніше, жи­ве у ній нес­хитна во­ля до бо­роть­би, ствер­джен­ня стій­кості, нес­ко­реності на­роду. Трагічно­го за­бар­влен­ня на­бува­ють і ліричні те­ми — су­ворою ту­гою прой­ня­та побічна те­ма, що зву­чить тут як реквієм пам'яті ге­роїв, які по­ляг­ли в бо­ях за сво­боду своєї країни. Урив­часті зво­роти во­рожо­го мар­шу, що за­вер­шу­ють пер­шу час­ти­ну, ніби ка­жуть: бо­роть­ба три­ває.

Нез­ва­жа­ючи на зли­годні вій­сько­вої до­би, рідна країна жи­ве, — ця гли­бока дум­ка пок­ла­дена в ос­но­ву дру­гої час­ти­ни сим­фонії. Лад росій­ських на­род­них наспівів чітко вчу­ваєть­ся у темі, яка спер­шу зву­чить май­же без суп­ро­воду, а потім зба­гачуєть­ся по­явою но­вого ме­лодич­но­го тла. Відго­мони вій­ни втор­га­ють­ся до дру­гої час­ти­ни: сухість і жорсткість зву­чан­ня, ме­ханічні пов­то­ри, громіздкість ор­кес­тров­ки… Дру­га час­ти­на за­вер­шуєть­ся наспівною му­зикою по­чат­ко­вого епізо­ду.

За сло­вами Шос­та­кови­ча, тре­тя час­ти­на навіяна кла­сич­ною стрункістю і строгістю архітек­ту­ри Ленінгра­да. Ця час­ти­на ор­ганічно вхо­дить до за­галь­но­го за­думу сим­фонії — ви­сокий лад по­чуттів ра­дянсь­ких лю­дей про­тис­тоїть жор­сто­кості, не­людсь­кості фа­шиз­му.

Строгі й ве­личаві послідов­ності акордів спо­чат­ку пов’язані з гли­биною по­чуттів і зо­серед­женістю роз­думів. Епізо­ди на­сиче­ного ор­кес­тро­вого зву­чан­ня плав­но зміню­ють­ся «вис­ловлю­ван­ня­ми» со­лю­ючих інстру­ментів. Пос­ту­пово по­силюєть­ся нап­ру­женість, пе­репліта­ють­ся го­лоси, ди­намізуєть­ся вик­лад.

Кон­трастні об­ра­зи роз­криті в се­реднь­ому розділі. Спог­ля­дан­ня, зо­серед­же­ний роз­дум зміню­ють­ся ру­хом, воль­ови­ми об­ра­зами бо­роть­би. Ор­кестр ся­гає ве­личез­ної си­ли зву­чан­ня. На­сиченість усієї му­зич­ної тка­нини кон­трастни­ми ме­лодіями на­дає му­зиці особ­ли­вої ви­ражаль­ної си­ли і гос­трої нап­ру­женості. Тут Шос­та­кович теж ви­корис­то­вує прий­ом пос­ту­пово­го підклю­чен­ня інстру­ментів. Про­те, на відміну від пер­шої час­ти­ни, тут він до­магаєть­ся на­рощу­ван­ня емоцій­ної ва­гомості ге­роїчних об­разів.

Тре­тя час­ти­на без пе­рер­ви пе­рехо­дить у фінал. Об­ра­зи бо­роть­би, три­вож­на ат­мосфе­ра епізо­ду на­вали відтво­рю­ють­ся у вступі до цієї час­ти­ни. Тричі пов­то­реним воль­овим вик­ли­ком-зак­ли­ком ком­по­зитор підкрес­лює мужній, цілес­пря­мова­ний ха­рак­тер го­лов­ної те­ми фіна­лу — те­ми бо­роть­би. Ок­ремі зво­роти збли­жу­ють її з ге­роїчни­ми ме­лодіями пер­шої час­ти­ни. Нап­ру­жено, ши­роки­ми «хви­лями» роз­гортаєть­ся сим­фонічний роз­ви­ток го­лов­ної те­ми. Це на­дає фіна­лу особ­ли­вої мо­нумен­таль­ності й ве­личі. Вве­ден­ням скор­ботно­го тра­ур­но­го епізо­ду Шос­та­кович ще раз підкрес­лює без­по­серед­ню близькість крайніх частіш сим­фонії. Трагічно, у дусі ста­ровин­но­го повіль­но­го іспансь­ко­го тан­цю са­рабан­ди зву­чить цей епізод, пе­репліта­ючись потім з те­мою бо­роть­би. Му­зика роз­повідає нам про труд­нощі іі зли­годні вій­ни, про трагічну не­минучість ве­ликих людсь­ких жертв в ім’я пе­ремо­ги і, на­решті, про за­во­юван­ня са­мої пе­ремо­ги, що увібра­ла в се­бе усе ве­личез­не воль­ове нап­ру­жен­ня на­шого на­роду. Тріум­фаль­но-радісне тор­жес­тво мужньої те­ми бо­роть­би ут­вер­джуєть­ся в ма­жор­но­му зву­чанні ос­танніх тактів сим­фонії.

З про­зор­ливістю ве­лико­го ху­дож­ни­ка-оп­тиміста по­бачив Шос­та­кович у не­легкі воєнні дні 1942 ро­ку яс­кра­ву заг­ра­ву май­бутньої пе­ремо­ги. Своєю му­зикою він зак­ли­кав на­род до пе­ремож­но­го за­вер­шення вій­ни в ім’я ми­ру, тор­жес­тва спра­вед­ли­вості й світлих іде­алів у всь­ому світі. Му­зич­не звер­нення ра­дянсь­ко­го ком­по­зито­ра зро­зуміли де­мок­ра­тичні си­ли різних країн. Пер­ше ви­конан­ня Сь­омої сим­фонії за кор­до­ном 19 лип­ня 1942 ро­ку — в Нью-Й­ор­ку під ке­руван­ням Тос­каніні — ма­ло ши­рокі відгу­ки. У га­зетах про­луна­ла гли­бока впев­неність у пе­ремозі ра­дянсь­ких лю­дей. «…Сим­фонія дає нам си­лу ду­ху й надію, що мир прий­де». «Країна, митці якої в ці су­ворі дні пи­шуть твір без­смертної кра­си і ви­соко­го ду­ху, — не­пере­мож­на».

Сь­ома сим­фонія Шос­та­кови­ча по пра­ву мо­же бу­ти за­рахо­вана до най­ви­щих твор­чих до­сяг­нень ком­по­зито­ра і всієї ра­дянсь­кої му­зики. Во­на навічно за­лиши­лась у­особ­ленням си­ли ду­ху, мо­раль­ної ве­личі ра­дянсь­ко­го на­роду, трагічної без­по­ворот­ності людсь­ких жертв, ве­личез­ної моці й роз­ма­ху бо­роть­би про­ти гітлерівсь­ко­го фа­шиз­му, не­ухиль­ної волі до пе­ремо­ги.

…Відшуміли воєнні гро­зи. На­роди пізна­ли тор­жес­тво ми­ру, до­рогою ціною зап­ла­тив­ши за пе­ремо­гу. Але бо­роть­ба не за­вер­ше­на. То там, то тут спа­лаху­ють на пла­неті вог­ни­ща вій­ни. Праг­нення відро­дити фа­шизм, спро­би за­души­ти одвічне стремління приг­нобле­них на­родів до сво­боди і са­мостій­ності… У світі нес­покій­но… Тим ак­ту­альніше зву­чать сь­огодні сло­ва Дмит­ра Шос­та­кови­ча, ска­зані у бе­резні 1942 ро­ку: «Ра­дянсь­кий ми­тець ніко­ли не сто­яти­ме ос­то­ронь тієї істо­рич­ної су­тич­ки, яка три­ває за­раз між ро­зумом і мра­кобіссям, між куль­ту­рою і вар­варс­твом, між світлом і тем­ря­вою…»

Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович — ми­тець, який втілю­вав гострі конфлікти, ба­чив жит­тя су­час­но­го й­ому світу в усь­ому склад­но­му сплетінні су­переч­ностей. Й­ого та­лан­тові дос­тупне бу­ло охоп­лення ць­ого склад­но­го сплетіння, філо­софсь­ке ос­мислен­ня цих конфліктів, віра у пе­ремо­гу ви­соких мо­раль­них іде­алів. Патріот, ко­муніст, Шос­та­кович ба­чив най­ви­щий іде­ал тор­жес­тва спра­вед­ли­вості в ре­волюцій­них звер­шеннях ра­дянсь­ко­го на­роду. І до свят­ку­ван­ня 40-річчя Жов­тня він пи­ше Оди­над­ця­ту сим­фонію — «1905 рік», прис­вя­чену істо­рич­ним подіям пер­шої росій­ської ре­волюції.

Ра­дянсь­ке мис­тец­тво ще не зна­ло подібно­го відоб­ра­жен­ня в му­зиці епо­хи 1905 ро­ку — за зна­чимістю і гли­биною змісту, за по­лум’яною емоцій­ною схвиль­ованістю, за на­очністю об­разів і втілю­ваних подій. В Оди­над­цятій Шос­та­кови­ча відчутні ди­хан­ня і роз­мах мо­гутніх му­зич­них по­лотен Му­соргсь­ко­го і, вод­но­час, важ­ко пе­ре­оціни­ти но­ваторс­тво ком­по­зито­ра.

У мо­нумен­таль­но­му чо­тири­час­тинно­му сим­фонічно­му циклі підза­голо­вок кож­ної час­ти­ни роз­кри­ває її сенс і зміст. При кон­трастності час­тин ком­по­зитор до­магаєть­ся єдності й мо­нолітності всієї сим­фонії зав­дя­ки ме­лодіям росій­ських ре­волюцій­них пісень, що про­низу­ють увесь твір. Шос­та­кович одібрав з ре­волюцій­ної пісен­ної спад­щи­ни тих років най­ти­повіші, най­по­ширеніші наспіви і наділив їх ве­личез­ною ви­ражаль­ною си­лою. Такі пісні, як «Слу­хай», «Ви жер­твою в бою…», вклю­чені до сим­фонії повністю, але на­далі ком­по­зитор дій­ово їх роз­ви­ває. З інших пісень («Шалій­те, шалій­те, ска­жені ка­ти», «Вар­шав’ян­ка») ви­корис­тані ли­ше ок­ремі, але особ­ли­во ха­рак­терні ме­лодичні зво­роти. Ціка­во, що Шос­та­кович ду­же важ­ли­ву роль на­дав темі «Схи­ляй­те го­лову», взя­ту з й­ого хо­рово­го цик­лу «Де­сять по­ем» (на тек­сти росій­ських ре­волюцій­них по­етів). Ко­лорит епо­хи, са­мобут­ня му­зич­на мо­ва, ви­сока май­стерність ком­по­зито­ра-сим­фоніста — усі ці ри­си при­таманні Оди­над­цятій сим­фонії, ве­лич­но­му му­зич­но­му пам’ят­ни­кові епосі пер­шої росій­ської ре­волюції.

Ви­кона­на упер­ше в Москві 30 жов­тня 1957 ро­ку, Оди­над­ця­та сим­фонія відра­зу здо­була ши­роке виз­нання ра­дянсь­ких му­зик і слу­хачів. Нев­довзі її по­чули ама­тора му­зики у ба­гать­ох містах на­шої країни. Сим­фонію «1905 рік» доб­ре зна­ють і ви­соко ціну­ють у країнах Євро­пи, Азії та Аме­рики. При­суд­ження Оди­над­цятій сим­фонії Ленінсь­кої премії в 1958 році підкрес­ли­ло зна­чущість но­вого тво­ру Шос­та­кови­ча.

Най­ви­щих на­город удос­тоєний один з най­та­лано­витіших синів сво­го на­роду, ви­дат­ний ком­по­зитор су­час­ності, блис­ку­чий пе­дагог, нев­томний гро­мадсь­кий і му­зич­ний діяч. Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович — Ге­рой Соціалістич­ної Праці, на­род­ний ар­тист СРСР, ла­уре­ат Ленінсь­кої та Дер­жавної премій.

Він пра­цював до ос­танніх днів. За­лиша­ючись вірним своєму твор­чо­му обов’яз­ку, Дмит­ро Дмит­ро­вич за кіль­ка днів до смерті за­вер­шив Со­нату для аль­та.

Мис­тец­тво Дмит­ра Шос­та­кови­ча на­род­же­не жит­тям і звер­не­не до жит­тя. У ць­ому — за­пору­ка без­смер­тя ве­лико­го мис­тец­тва ви­дат­но­го май­стра.