ДВА КОНЦЕРТИ (С.Рахманінов)

Роз­мов про літній відпо­чинок бу­ло ба­гато в домі Сатіних. На по­чат­ку чер­вня ду­мали виїха­ти на да­чу — в Іванівну. Дав­но не зби­рала­ся та­ка ба­гато­люд­на друж­на ком­панія, як ць­ого ро­ку. Особ­ли­во ве­село бу­де то­му, що до Сатіних приєдна­ють­ся їхні ро­дичі —под­ружжя Зілоті. Олек­сандр Ілліч, про­фесор Мос­ковсь­кої кон­серва­торії, відо­мий піаніст, у колі рідних і друзів був нев­томний жартівник.

Ра­зом із Сатінимп та Зілоті на дачі бу­де відпо­чива­ти близь­ка їм ро­дина Ска­лонів — дру­жина ге­нера­ла з трь­ома доч­ка­ми: На­тал­кою, Ль­олею і Віроч­кою. Ще один учас­ник літнь­ого відпо­чин­ку — Серь­ожа Рах­манінов, ро­дич усіх трь­ох сімей­ств. З ку­зина­ми Сатіни­ми й­ого зв’язу­вала ніжна друж­ба, а от зустріч з дівча­тами-«ге­нераль­ша­ми» заз­да­легідь ля­кала й­ого. Ви­сокий, ху­дор­ля­вий Сергій справ­ляв вра­жен­ня мов­чазної, навіть сер­ди­тої лю­дини. Са­ме та­ким він ви­дав­ся дівча­там Ска­лонам. «Чи мож­на вза­галі под­ру­жити­ся з та­ким мов­чу­ном?» — про­май­ну­ло в дум­ках у кож­ної.

Сергій Рах­манінов, сту­дент кон­серва­торії, теж був за­непо­коєний літнім відпо­чин­ком, ад­же він мав ще й пра­цюва­ти з особ­ли­вою на­полег­ливістю. Крім зви­чай­них за­нять, й­ого че­кає ро­бота над фор­тепіан­ним пе­рек­ла­ден­ням ба­лету Пет­ра Ілліча Чай­ковсь­ко­го «Спля­ча кра­суня». Прав­да, Пет­ро Ілліч не дав ще ос­та­точ­ної зго­ди Зілоті, який зап­ро­пону­вав й­ому Серь­ожу Рах­маніно­ва. Як­що до­ведеть­ся пра­цюва­ти над «Спля­чою кра­сунею», чи не за­над­то гамірли­во бу­де на дачі й чи змо­же він знай­ти час для за­нять на ро­ялі?

Дні летіли з над­зви­чай­ною швидкістю. Наб­ли­жав­ся час від’їзду.

До­рога в Іванівку й­шла крізь степ. Ли­ше де-не-де зустріча­лися пе­реліски. Та пе­ред се­лом краєвид змінив­ся. На­решті в’їха­ли в гус­тий тінис­тий парк. По­серед нь­ого сто­яв де­рев’яний дво­повер­хо­вий бу­динок, а далі у дворі — флігель. Всі вий­шли з екіпа­жу і розій­шли­ся по кімна­тах роз­би­рати речі.

А Сергій тим ча­сом пішов знай­оми­тися з Іванівкою. Ось пра­воруч від ве­лико­го дво­ру — фрук­то­вий сад. Зе­лень свіжа, па­хуча. Старі яб­луні гнуть віти до са­мої землі. Сергій по­сидів на траві — такій при­ем­но-про­холодній та м’якій, поб­лу­кав тро­хи і по­вер­нувся у двір. Тіль­ки за­раз він помітив тут аль­тан­ку, об­ви­ту ди­ким ви­ног­ра­дом. У ній так за­тиш­но — чу­довий ку­точок. Чий­сь го­лос по­чув­ся зовсім по­руч з аль­тан­кою. Сергій пе­рече­кав, по­ки за­тих­ли кро­ки, і вий­шов. «До­дому вже чи ще поб­лу­кати?» — спи­тав сам се­бе і за­вер­нув у ста­рий парк. Тут бу­ло особ­ли­во маль­ов­ни­чо. Вікові де­рева сто­яли у за­думі. Тінисті алеї, ве­селі га­лявин­ки, пта­шиний спів… Мож­на гу­ляти, гу­ляти. Чу­дово!

Ко­ли він з’явив­ся пе­ред до­мом, всі вибігли на­зустріч і на­кину­лися на нь­ого:

— Ми те­бе шу­кали…

— Де ти був?..

— Сергію, й­ди відпо­чива­ти, ти ж вто­мив­ся!

— По­кажіть й­ому кімна­ту.

Віра Ар­кадіївна взя­ла й­ого за ру­ку, як ма­лень­ко­го, і по­вела все­реди­ну ве­лико­го бу­дин­ку.

— Тут бу­демо жи­ти ми і Зілоті,— ска­зала во­на. Потім до­дала: — І ти, зви­чай­но.

Кімна­ти бу­ли за­тишні й привітні. За­пах щой­но ви­митої підло­ги змішу­вав­ся з аро­матом квітів.

— На пер­шо­му по­версі — їдаль­ня, кабінет і віталь­ня. — Віра Ар­кадіївна відчи­нила двері.— Це ро­яль Олек­сан­дра Ілліча, — по­каза­ла на інстру­мент в кабінеті.— А за­раз я по­кажу тобі, що на­горі. Там біліар­дна, і в ній ще ро­яль.

— А хто там бу­де гра­ти? — з при­хова­ним ша­хом спи­тав Сергій і про се­бе по­думав: «Ма­буть, до­ведеть­ся пи­сати пе­рек­ла­ден­ня «Кра­суні» в але­ях ста­рого пар­ку».

— Дівча­та теж гра­ють, не тіль­ки ви з Олек­сан­дром. Але бу­де твер­дий роз­клад, так що ніхто не за­важа­тиме ніко­му.

Літній день по­чинав­ся ра­но. Ще вдосвіта, го­дині о п’ятій, гос­по­дар Олек­сандр Олек­сан­дро­вич Сатін підій­мав­ся та об’їжджав маєток, по­ки не ду­же пек­ло сон­це. А о восьмій всі, крім под­ружжя Зілоті, бу­ли вже на но­гах. З ць­ого ча­су по­чина­лися за­нят­тя. Од­но­го му­зикан­та змінює інший. Му­зика лу­нає без­пе­рер­вно. Дівча­та зай­ма­ють­ся ще й історією, пи­шуть дик­танти, вчать щось, але весь час прис­лу­ха­ють­ся до му­зики. І ко­ли по­чинає гра­ти Зілоті, біжать до вікна. Олек­сандр Ілліч ви­конує різні тво­ри, та най­частіше зву­чать варіації Чай­ковсь­ко­го і фан­тазія Паб­ста на те­ми «Євгенія Онєгіна».

— А за­раз бу­де рон­до Бет­хо­вена, — ше­поче Віроч­ка.

— Ні, за­раз кон­церт Гріга, — за­пере­чує На­таша.

— Тих­ше, со­роки, кра­ще пос­лу­хаємо, — го­ворить Ль­оля.

Всі прис­лу­ха­ють­ся… Якусь хви­лину па­нує ти­ша, а потім зву­чить бет­хо­венсь­ке рон­до. Віроч­ка сяє.

— Як це ти зав­жди вга­дуєш? — ди­вуєть­ся На­таша.

— Я — яс­но­видя­ща, — посміха­ючись, відповідає Віроч­ка.

Сергій пра­цює у флігелі, де жи­вуть Ска­лони. Дав­но вжє ми­нули ті дні, ко­ли «ге­неральші» зда­вали­ся й­ому гор­до­вити­ми та зне­важ­ли­вими. Те­пер во­ни друзі і, ма­буть, друзі на все жит­тя. На­таша — Та­та, най­стар­ша з сес­тер, лю­бить пов­ча­ти всіх. Сергій посміхаєть­ся у відповідь на її но­тації:

— Ах, ми­лий мен­тор, до вже мені відо­мо: дві го­дини то­му ви вис­мокту­вали кров з ва­шої мо­лод­шої сес­три. А те­пер моя чер­га? Але в ме­не крові зовсім не­ма і м’ясо ще не на­рос­ло. А кістки тверді, ще зуб­ки зла­маєте.

Та­та ду­же доб­ре грає з лис­та, хоч спеціаль­но не зай­маєть­ся як піаністка. Во­на над­зви­чай­но му­зикаль­на. З му­зики, влас­не, і по­чала­ся друж­ба Сергія із Ска­лона­ми.

Се­ред­ня, Ль­оля, — Цу­кина Дмитрівна. Сергій при­думав їй та­ке жартівли­ве ім’я за сер­дечну при­хильність до італій­ської ба­лери­ни, що бу­вала в домі Ска­лонів.

А най­мо­лод­ша — Віроч­ка, «Бри­куша», «Біля­вень­ка» — най­миліша з усіх, та­ка ве­села й ніжна.

Пе­рек­ла­ден­ня ба­лету по­суваєть­ся до­сить повіль­но. І Сергій, відчу­ва­ючи це, на­магаєть­ся пра­цюва­ти сумлінніше. Двічі на тиж­день він зай­маєть­ся з На­ташею Сатіною, го­ту­ючи її до всту­пу в Мос­ковсь­ку кон­серва­торію у клас про­фесо­ра Ми­коли Сергій­ови­ча Звєрєва. Рах­манінов провів у и­ансіоні Звєрєва кіль­ка років і доб­ре знає всі ви­моги про­фесо­ра.

Час­то Сергій відчу­вав пот­ре­бу по­бути на­самоті й рап­то­во зни­кав з до­му. Спо­чат­ку й­ого нес­подівані ви­ходи об­ра­жали дівчат, але потім во­ни зро­зуміли, що са­мотність не­обхідна Сергій­ові: мо­же, у ці хви­лини на­род­жуєть­ся й­ого влас­на му­зика. Гу­ля­ючи але­ями, він за­бував про все, але тон­кий слух му­зикан­та сприй­мав усі зву­ки, що до­лина­ли зда­леку. Це Віроч­ка по­чала гра­ти у біль­ярдній. Так, соль­ну прог­ра­му вже зігра­но, те­пер — у чо­тири ру­ки з Місоч­кою, ви­хова­тель­кою. Зви­чай­но, ма­буть, Місоч­ка гніваєть­ся, що Віра грає мля­во. Місоч­ка — мо­лода дівчи­на, але во­на су­воро по­водить­ся з Вірою, особ­ли­во під час му­зич­них за­нять.

Ось Віра знов по­мили­лася, і Сергій по­чув нев­до­воле­ний го­лос Місоч­ки.

Рап­том Сергій зга­дав — во­ни ж з Олек­сан­дром Іллічем до­мови­лися пог­ра­ти сь­огодні в біль­ярд. Ко­ли Сергій і Зілоті з’яви­лися в біль­ярдній, Віра по­чер­воніла, а Місоч­ка, нав­па­ки, ду­же зблідла. Те­пер обидві по­чали плу­тати­ся, від хви­люван­ня нічо­го не ба­чили в но­тах, ру­ки тремтіли, пальці запліта­лися.

— Серь­ожа, — ду­же серй­оз­но звер­нувся до нь­ого Зілоті,— але ж пан­ночки гар­но гра­ють!..

Без­пе­рервні за­нят­тя про­дов­жу­ють­ся до п’ятої го­дини. Різно о п’ятій лу­нає дзвін — всіх скли­ка­ють на обід. За сто­лом незмінно го­ловує Олек­сандр Ілліч. У відповідь на й­ого жар­ти без­пе­рес­та­ну дзве­нить сміх.

У жаркі дні хо­дять на став. Там гар­но, і мо­лоді» охо­че ку­паєть­ся. По­вер­та­ють­ся до­дому, ко­ли вечірня про­холо­да спус­каєть­ся на степ, на де­рева ста­рого пар­ку.

Після ве­чері всі ви­ходять по­сидіти на ве­ликій лавці. Роз­мовля­ють ти­хо, і від цих ти­хих го­лосів, від тем­ря­ви стає особ­ли­во таємни­че.

Сергій ду­же лю­бив ці вечірні го­дини. Він зав­жди сидів по­руч з Віроч­кою. Вгля­да­ючись у її ми­ле лич­ко, див­ля­чись у жваві ясні очі, він роз­повідав про своє ди­тинс­тво, про до­машні неп­риємності, про ро­ки жит­тя у Звєрєва. Тіль­ки їй, бо во­на слу­хала й­ого так, як ніхто…

У ве­ресні Рах­маніно­ву до­вело­ся поїха­ти з Іванівки, бо по­чинав­ся нав­чаль­ний рік. А Сатіни і Ска­лони ще за­лиши­лися до­жива­ти на дачі тихі осінні дні, на­пов­нені за­паш­ним аро­матом ско­шено­го сіна, спілих яб­лук, про­зорим па­вутин­ням ба­бино­го літа.

Нав­чаль­ний рік був нап­ру­жений, на­сиче­ний важ­кою пра­цею. Рах­манінов на­полег­ли­во пра­цював. Ба­гато ча­су за­бира­ли при­ватні уро­ки, які Сергій му­сив да­вати, щоб за­роби­ти на про­жит­тя. При та­кому на­ван­та­женні Сергій пи­сав та­кож фор­тепіан­ний кон­церт, який по­чав ще в Іванівці. Він пла­нував влітку закінчи­ти усі три й­ого час­ти­ни і повністю ор­кес­тру­вати твір.

Літо 1891 ро­ку Сергій знов про­водив в улюб­леній Іванівці, але те­пер тут бу­ло не так ба­гато­люд­но і нав­кру­ги па­нува­ла ти­ша. Сес­три Ска­лон поїха­ли за кор­дон ліку­вати Віроч­ку. Сергій осе­лив­ся у ко­лишнь­ому ска­лонівсь­ко­му флігелі, і ро­яль був у нь­ого в кімнаті.

По­чаток лип­ня в Іванівці особ­ли­во жар­кий. Навіть ста­рий парк не мо­же вря­тува­ти від га­рячо­го повітря, що не­сеть­ся із сте­пово­го прос­то­ру. Тіль­ки в кімнаті, ко­ли по­мита підло­га і зак­риті вікон­ниці, про­холод­но. Сергій май­же не ви­ходить із кімна­ти. Навіть їсти й­ому при­носи­ли сю­ди. Десь о восьмій ве­чора підво­див­ся із стіль­ця, роз­ги­нав спи­ну, ви­ходив на двір і зди­вова­но, ніби ніко­ли ць­ого не ба­чив, ози­рав­ся нав­ко­ло. Поб­лу­кав­ши тро­хи пар­ком, ля­гав спа­ти, а нас­тупно­го дня знов про­кидав­ся з півня­ми і о п’ятій, ко­ли со­няч­не проміння ледь освітлю­вало парк, сідав пра­цюва­ти. І так увесь день до ве­чора. Він не відчу­вав вто­ми. Ве­лике ба­жан­ня по­бачи­ти кон­церт закінче­ним підштов­ху­вало й­ого, відга­ня­ючи всі інші по­чут­тя.

Та ось 6 лип­ня кон­церт бу­ло закінче­но. Сергій вос­таннє по­дивив­ся на сторінки пар­ти­тури, стіл, ро­яль і вий­шов.

Су­теніло. У вечірнь­ому повітрі бу­ло чут­но, як го­монять пташ­ки і лед­ве ше­лес­тить лис­тя. З па­совись­ка по­вер­та­лася че­реда. Сто­яв за­пах со­лод­ко­го ме­ду і пар­но­го мо­лока. При­рода за­сина­ла…

Рап­том стра­шен­на вто­ма охо­пила Рах­маніно­ва. Лед­ве три­ма­ючись на но­гах, він по­вер­нувся до кімна­ти. Сів до ро­яля і роз­крив пар­ти­туру кон­церту…

Ко­рот­кий зак­лик «до ува­ги», спов­не­ний енергії та рішу­чості,— і ось вже зву­чить «пісня сер­ця» — найліричніша сповідь про за­таєне гли­боке по­чут­тя. Скіль­ки в нь­ому мо­лодої ра­дості, за­дум­ли­вих мрій та, вод­но­час, гірких пе­ред­чуттів… Фор­тепіано і ор­кестр то зли­ва­ють­ся в своїх роз­ду­мах і ба­жан­нях, то ве­село пе­регу­ку­ють­ся — з лу­кавістю, із зав­зяттям. І знов, ще з біль­шою си­лою ду­шев­них по­ривань, з твер­дим не по-юнаць­ко­му праг­ненням пе­ребо­роти всі пе­реш­ко­ди співає сер­це свою пісню — пісню ко­хан­ня…

Зо­серед­жені роз­ду­ми, спо­гади, мрії… І ось по­чинаєть­ся роз­мо­ва, бесіда з са­мим со­бою — один на один. Віль­но ллєть­ся наспів, мрій­ли­во-сум­ний, про­ник­ли­вий. Які кар­ти­ни ма­лює він? Росій­ський краєвид з й­ого скром­ною прос­то­тою? За­тишні ку­точ­ки іванівсь­ко­го пар­ку, овіяні ніжним со­лод­ким пе­ред­чуттям щас­тя? Якась нев­ло­вима, осіння пе­чаль відчу­ваєть­ся в му­зиці… І ми­моволі зга­ду­ють­ся пушкінські ряд­ки:

Пе­чаль­но й лег­ко так, — і сму­ток мій яс­ний:
Мій сму­ток по­вен весь то­бою,
То­бою — більш ніким…

Ос­тання час­ти­на кон­церту… Во­на спов­не­на різких кон­трастів. Ось злітає і в’єть­ся прим­хли­ва стрімка ме­лодія. 6 в ній і легкість, і жартівливість, але вра­жає нес­подіва­на мінливість. Му­зика іскрить­ся радістю, ве­селим мо­лодим сміхом. І в у­яві ви­никає яс­кра­ва кар­ти­на: радісне свя­то, різно­бар­вний на­товп, що за­пов­нив ву­лиці, танці, жар­ти, сміх… І рап­том — лірич­на роз­мо­ва, але те­пер вже спокій­на, врівно­важе­на, прик­ра­шена світлою, про­зорою усмішкою. «Щас­тя прий­шло». — на­че го­ворить му­зика. — Щас­тя прий­шло — без­турбот­не, яс­не, як ця співу­ча, лас­ка­ва ме­лодія-пісня…

Але мо­лодість, жит­тя — все кли­че впе­ред. І знов ви­никає кар­ти­на за­хоп­лю­ючо­го свя­та. Потік іскро­мет­ної му­зики, спов­не­ної енергії, муж­ності, за­вер­шує кон­церт.

На­зав­жди за­лишив­ся Пер­ший фор­тепіан­ний кон­церт Рах­маніно­ва му­зич­ним свідком не­пов­торних по­чуттів іванівсь­ких літ. І хоч зго­дом, у 1917 році, ком­по­зитор по­вер­нувся до ць­ого тво­ру і ус­клад­нив та роз­ши­рип й­ого, в нь­ому, як і раніше, жи­ло чарівне ди­хан­ня мо­лодості.

Май­же де­сять років прой­шло з то­го ча­су, ко­ли Сергій Рах­манінов по­чав пра­цюва­ти над Пер­шим кон­цертом. За це де­сятиріччя він ба­гато зро­бив: блис­ку­че закінчив ком­по­зиторсь­ке відділен­ня Мос­ковсь­кої кон­серва­торії, ство­рив­ши як дип­ломну ро­боту опе­ру «Але­ко»; на­писав нові тво­ри — фор­тепіанні п’єси, ро­ман­си, сим­фонічну фан­тазію «Ске­ля». Й­ого яс­краві вис­ту­пи у фор­тепіан­них кон­цертах вра­жали ви­нят­ко­вим піанізмом, див­ним поєднан­ням си­ли, воль­ово­го нап­ру­жен­ня і лірич­ної теп­ло­ти.

Пер­шу ве­лику нев­да­чу — про­вал Пер­шої сим­фонії на кон­цертній прем’єрі — ком­по­зитор пе­режи­вав дов­го і гли­боко. Са­ме тоді Сав­ва Іва­нович Ма­мон­тов, та­лано­витий ме­ценат, влас­ник відо­мого при­ват­но­го Мос­ковсь­ко­го опер­но­го те­ат­ру, зап­ро­пону­вав Рах­маніно­ву по­саду дру­гого ди­риген­та. Рах­манінов по­годив­ся. Ця ро­бота за­бира­ла ба­гато ча­су і не да­вала мож­ли­вості навіть ду­мати про щось інше. Тісна друж­ба, спіль­на ро­бота зв’яза­ла Рах­маніно­ва із співа­ками й ху­дож­ни­ками те­ат­ру Ма­мон­то­ва. Один з ар­тистів став найбільш близь­кий й­ому. З ним тре­ба ще ба­гато пра­цюва­ти. Він та­лано­витий, над­зви­чай­но та­лано­витий і му­зикаль­ний. До то­го ж здібний жи­вопи­сець і скуль­птор. Ім’я й­ого — Федір Ша­ляпін.

Під керівниц­твом Рах­маніно­ва Ша­ляпін ста­ран­но вив­чав те­орію му­зики, гар­монію, знай­омить­ся з історією му­зики. Та «вчи­тель» не зав­жди за­дово­лений: іноді й­ого «учень» лінуєть­ся, і до­водить­ся й­ому до­коря­ти. Ша­ляпін спа­лахує, га­рячить­ся, але все-та­ки бе­реть­ся до ро­боти уважніше.

Рах­манінов і Ша­ляпін здру­жили­ся міцно, щи­ро. їхні вис­ту­пи мож­на бу­ло наз­ва­ти «ду­ета­ми» — у та­кому єднанні тво­рили во­ни. І те­пер, влітку 1898 ро­ку, во­ни ра­зом жи­вуть у Пу­тятині на дачі ар­тис­тки те­ат­ру Те­тяни Спи­ридонівни Лю­бато­вич. Тут го­туєть­ся но­вий спек­такль те­ат­ру Ма­мон­то­ва — опе­ра Му­соргсь­ко­го «Бо­рис Го­дунов».

Да­ча Лю­бато­вич зна­ходить­ся не­пода­леку від Мос­кви. Це ду­же зруч­но: Ма­мон­тов і ху­дож­ни­ки, що пра­цю­ють у місті, мо­жуть час­то відвіду­вати співаків, три­мати з ни­ми постій­ний зв’язок. Здаєть­ся, все тут вик­ли­кає ба­жан­ня відпо­чива­ти, але ар­тисти пра­цю­ють, пра­цю­ють зав­зя­то, нат­хнен­но. Ро­зучу­ють партії, ре­пети­ру­ють мізан­сце­ни. В са­раї ху­дож­ни­ки го­ту­ють де­корації. А ко­ли нас­тає віль­ний час, витівкам і жар­там не­має кінця. Маль­ов­ничі ліси кли­чуть за гри­бами, і зав­зя­тий гриб­ник Сергій Ва­силь­ович «за­ражає» своїх друзів цією «хво­робою». Всі за­дово­лено блу­ка­ють в лісовій гу­щавині. а потім уро­чис­то де­монс­тру­ють ре­зуль­та­ти по­шуків.

Чу­дова при­рода Пу­тяти­на і нап­ру­жена твор­ча пра­ця пос­ту­пово за­го­юва­ли гли­боку ду­шев­ну ра­ну Рах­маніно­ва, на­несе­ну нев­да­лим ви­конан­ням Пер­шої сим­фонії. Сергій Ва­силь­ович знов, як ко­лись, відчув ве­ликий по­тяг до твор­чості й во­сени за­лишає те­атр Ма­мон­то­ва.

Да­ча Лю­бато­вич ду­же спо­доба­лася Рах­маніно­ву, і він з радістю прий­має про­позицію влас­ниці про­вес­ти тут зи­му.

Він жив один, як ко­лись в Іванівці, у ве­личез­но­му і зовсім пус­то­му бу­дин­ку. Єдині й­ого друзі й «співбесідни­ки» — три сен­берна­ри. Рах­манінов ра­дий тиші й са­мот­ності. Го­дина­ми мо­же він блу­кати лісо­вими стеж­ка­ми, за­сипа­ними снігом, ми­лува­тися біли­ми ка­пелю­хами на де­ревах, прим­хли­вими мо­роз­ни­ми візе­рун­ка­ми на вікнах. Ду­має… Ба­гато грає, го­ту­ючись до вис­ту­пу в Лон­доні, який має відбу­тися вес­ною. Пра­цює над фор­тепіан­ним кон­цертом — Дру­гим…

На літо 1899 ро­ку Рах­маніно­ва зап­ро­сила до се­бе в маєток Крас­нень­ке ко­лиш­ня уче­ниця. Іванівна те­пер бу­ла нез­ручною для літнь­ого відпо­чин­ку Сергія: чис­ленне «на­селен­ня» не да­вало мож­ли­вості пра­цюва­ти пов­ноцінно. Крас­нень­ке зна­ходи­лося у Во­ронезькій гу­бернії. Кра­сиві око­лиці се­ла ва­били до се­бе, і вся сім’я час­то хо­дила у ве­ликий Ка­линівсь­кий ліс. Особ­ли­во маль­ов­ни­чою бу­ла річка Хо­пер, що протіка­ла че­рез ліс. Чи­мало прек­расних хви­лин пе­режив тут Рах­манінов. Чи не тут на­род­жу­вали­ся по­етичні об­ра­зи й про­ник­ливі наспіви май­бутнь­ого кон­церту?..

Ха­зяї ото­чили Сергія Ва­силь­ови­ча лю­бов’ю і тур­бо­тою про й­ого спокій. Й­ому відве­ли дві за­тишні кімна­ти. Вікна зак­ри­вали­ся ве­лики­ми ку­щами буз­ку. Густі віти тор­ка­лися скла, роз­ли­ва­ючи за­паш­ний аро­мат вес­ни й мо­лодості. Тут Рах­манінов ство­рив один з най­по­етичніших ро­мансів— «Бу­зок». Спов­не­ний чарівності й нат­хнен­ня, він про­буд­жує відчут­тя прек­расно­го, надії на щас­тя.

То­го ж літа бу­ло закінче­но дру­гу і тре­тю час­ти­ни кон­церту, і 2 груд­ня 1900 ро­ку у Ве­лико­му залі Мос­ковсь­ко­го бла­город­но­го зібран­ня відбу­лося пер­ше їх при­люд­не ви­конан­ня. Соль­ну партію ви­кону­вав ав­тор, ди­ригу­вав ор­кес­тром Олек­сандр Зілоті.

Ко­ли Рах­манінов вий­шов на ес­тра­ду, усі по­бачи­ли, що він ду­же блідий. Нев­же він так хви­люєть­ся? Ли­ше й­ого близькі зна­ли, що в кон­церт му­зикант приїхав зовсім хво­рий. Та нез­ва­жа­ючи на це, він блис­ку­че ви­конав свою партію.

Цей вечір приніс Рах­маніно­ву справжній ве­ликий успіх.

Пер­шу час­ти­ну Дру­гого кон­церту ком­по­зитор впер­ше ви­конав май­же че­рез п’ять місяців на му­зич­но­му зібранні у відо­мого мос­ковсь­ко­го піаніста Олек­сан­дра Бо­рисо­вича Голь­ден­вей­зе­ра.

Так своєрідно «ви­ходив» на ес­тра­ду Дру­гий фор­тепіан­ний кон­церт. Після пер­шо­го ви­конан­ня всіх трь­ох й­ого час­тин 27 жов­тня 1901 ро­ку він став од­ним з най­улюб­леніших творів піаністів і слу­хачів.

Ба­гато доріг відкри­лося пе­ред Рах­маніно­вим-піаністом. Чис­ленни­ми бу­ли й­ого зустрічі з ціка­вими людь­ми — щи­рими при­хиль­ни­ками рах­маніновсь­ко­го та­лан­ту, тон­ки­ми, про­ник­ли­вими ви­конав­ця­ми й­ого творів. Де­які з цих зустрічей відігра­ли помітну роль в історії росій­сько­го мис­тец­тва…

На по­чат­ку 1911 ро­ку київські афіші сповісти­ли, що 21 та 27 січня відбу­дуть­ся кон­церти Сергія Рах­маніно­ва. Ксенія зу­пини­лася і дов­го сто­яла в за­думі біля афіші. Потім швид­ким кро­ком поп­ря­мува­ла до­дому.

— Ма­мо, — звер­ну­лася во­на до Марії Ни­кифорівни, — вже є повідом­лення про приїзд Рах­маніно­ва, а я не знаю, що ро­бити…

— Ад­же ти виріши­ла, які ж мо­жуть бу­ти ва­ган­ня? — відповіла ма­ти, на­мага­ючись пе­рекон­ли­вим то­ном все­лити у доч­ку впев­неність.

— Так це ж Рах­манінов, ти ро­зумієш? — Рах-ма-ні-нов! — ви­гук­ну­ла дівчи­на.

— А Са­шина ре­комен­дація? Ти за­була про неї?

— Та пі, зви­чай­но, не за­була. Знаєш, відвер­то ка­жучи, тіль­ки це при­мушує ме­не не відмов­ля­тися від зустрічі із Сергієм Ва­силь­ови­чем. Я ж так дов­го не співа­ла: спо­чат­ку, пам’ятаєш, ми не мог­ли пла­тити, а потім — інфлу­ен­ца…

— Все це я знаю, але щось ти мо­жеш проспіва­ти?

— Тіль­ки п’ять й­ого ро­мансів, бо інші я не пов­то­рюва­ла. Ось ці,— і во­на роз­горну­ла нот­ну збірку: — «Як доб­ре тут», «Вес­няні во­ди», «Не вір мені, дру­же», «В моїй душі», «Ури­вок із Мюс­се» — улюб­ле­ний…

— Ти й­ого гар­но співаєш!

— А що ска­же він? І вза­галі, як я бу­ду співа­ти? Не у­яв­ляю собі…

— На­магай­ся не хви­люва­тись, інак­ше го­лос не зву­чати­ме як слід.

— Це ду­же важ­ко, ма­мо… Тре­ба тіль­ки дізна­тись, ко­ли са­ме він приїде і де бу­де жи­ти.

Че­рез кіль­ка днів Ксенія й­шла по Ве­ликій Во­лоди­мирській. Був яс­ний мо­роз­ний день. Сон­це гра­ло різно­бар­вни­ми іскра­ми на снігу. Але Ксенія ць­ого не поміча­ла. Во­на поспіша­ла. Ось во­на вже на розі Ма­лої Підваль­ної. Ти­ха, за­тиш­на ву­лич­ка. В од­но­му з не­вели­ких бу­диночків зав­жди зу­пиняєть­ся Рах­манінов. Кіль­ка хви­лин Ксенія стоїть пе­ред две­рима. Во­на не мо­же зас­по­коїти сер­це. На­решті дзво­нить. Двері відчи­няє не­моло­да ог­рядна жінка.

— Мені… Я мо­жу ба­чити Сергія Ва­силь­ови­ча? — плу­тано го­ворить дівчи­на.

— За­ходь­те, будь лас­ка. Як ска­зати?

— Ось пе­редай­те Сергію Ва­силь­ови­чу, про­шу вас, — Ксенія прос­тя­гає візит­ну кар­тку.

— За­раз, хви­линоч­ку по­чекай­те, — і жінка іде в кімна­ти.

Ксенія ог­ля­дає віталь­ню. Ніяких оз­нак пе­ребу­ван­ня ве­ликої лю­дини. Все зовсім зви­чай­не.

— Роз­дя­гай­тесь, будь лас­ка. Сергій Ва­силь­ович че­кає на вас, — звер­таєть­ся ха­зяй­ка до дівчи­ни.

Ксенія зай­шла до кімна­ти. На­зустріч їй підвівся ви­сокий ху­дор­ля­вий чо­ловік. Об­личчя та­ке знай­оме, прилітна усмішка, лагідний пог­ляд.

— За­ходь­те, за­ходь­те, Ксеніє Ге­оргіївно. Сідай­те, будь лас­ка. Ма­буть, змер­зли? Грій­те­ся! — І, щоб да­ти дівчині зас­по­коїти­ся, про­дов­жу­вав: — Олек­сандр Вікентій­ович го­ворив мені про вас, і я бу­ду ду­же ра­дий, як­що змо­жу чи­мось до­помог­ти вам. Ви дав­но співаєте?

— Ще з гімназії. А потім по­чала вчи­тись, але я не знаю… І рідні сумніва­ють­ся, чи все це справжнє…

Її ніяковість пос­ту­пово зни­кала, бо Рах­манінов три­мав­ся так прос­то, так ду­шев­но.

— Що ж ви хо­чете за­раз заспіва­ти?

— Я при­нес­ла ваші ро­ман­си, Сергію Ва­силь­ови­чу.

— А по­кажіть, що са­ме?

Ксенія по­дала но­ти.

— Що ж, ав­торсь­ких за­пере­чень не­має,— усміхнув­ся Рах­манінов. — «Ури­вок із Мюс­се» — один з най­складніших ро­мансів. А вам як здаєть­ся?

— Мені важ­ко ска­зати, але ду­маю, що це… ваш, ду­же ваш ро­манс… Од­ним сло­вом, ко­ли впер­ше по­чула й­ого, са­ме тоді зро­зуміла, хто та­кий Рах­манінов, — рішу­че див­ля­чись на Сергія Ва­силь­ови­ча, ска­зала Ксенія і за­мов­кла.

— Так ось яка ви… — го­лос Рах­маніно­ва зву­чав за­дум­ли­во і тро­хи зди­вова­но. — Так ось яка ви, — пов­то­рив він і до­дав: — До­рос­ла. Що ж, поч­не­мо? — спи­тав пін і сів до ро­яля.

Ксенія проспіва­ла усі п’ять ро­мансів. Ос­таннім був «Ури­вок із Мюс­се». Во­на по­чува­ла се­бе сь­огодні по­гано, бо від хви­люван­ня май­же зовсім не спа­ла. Але за­раз, співа­ючи, відчу­вала тіль­ки му­зику. Го­лос зву­чав ви­нят­ко­во кра­сиво, віль­но, яс­кра­во. Ко­ли ос­танній ро­манс бу­ло закінче­но, Рах­манінов узяв но­ти і на­писав на них у верхнь­ому ку­точ­ку: «Ду­шев­но дя­кую Ксенії Ге­оргіївні за чу­дове ви­конан­ня ць­ого ро­ман­су».

— Те, що на­писа­но, — щи­ра прав­да. Я в за­хоп­ленні від ва­шого го­лосу. У вас прек­расна шко­ла. Але го­лов­не — це над­зви­чай­на му­зикальність. Ви так тон­ко, так гли­боко зро­зуміли і відчу­ли мої тво­ри.! Сер­дечно вдяч­ний вам за спів, за ва­ше му­зикаль­не, чуй­не ви­конан­ня! А що ви ще співаєте?

Ксенії бу­ло важ­ко го­вори­ти. Во­на не мог­ла отя­мити­ся. Все бу­ло так нес­подіва­но, так каз­ко­во, що зда­вало­ся прек­расним сном.

— Я співаю ще ро­ман­си Чай­ковсь­ко­го, Аренсь­ко­го…

— Будь лас­ка, як­що мож­на, — «Ні, тіль­ки той, хто знав», — звер­нувся Рах­манінов до дівчи­ни.

— Я так дав­но й­ого не співа­ла, бо­юся, що нічо­го не вий­де.

— Все бу­де га­разд. По­чинай­те.

Підій­ма­ючись від ро­яля, Рах­манінов ска­зав:

— Чай­ковсь­ко­го ви співаєте гар­но. Мені здаєть­ся, ва­ше пок­ли­кан­ня — ка­мер­ний спів. До речі, ка­мер­ний спів оцінюю навіть ви­ще, ніж опер­ний. Тим біль­ше, що ва­ша му­зикальність, чуйність, ро­зуміння і відчут­тя му­зики — все відкри­ває шлях до ка­мер­но­го співу.

— Я ду­же вдяч­на вам, Сергію Ва­силь­ови­чу, за все, що ви ска­зали. Це та­ке щас­тя для ме­не — ви навіть не у­яв­ляєте собі! У ме­не ве­лике про­хан­ня до вас…

— Про­шу.

— Мені б ду­же хотіло­ся… Як­би у ме­не бу­ла ва­ша фо­тог­рафія…

— З радістю, Ксеніє Ге­оргіївно, з ве­ликою радістю. Але у ме­не прос­то не­ма за­раз, жод­ної не­ма. Я вам виш­лю. Доб­ре?

— Зви­чай­но, доб­ре. Ви­бач­те. Я так ба­гато ча­су у у вас заб­ра­ла. Ще і ще раз дя­кую вам. До по­бачен­ня.

— Ду­же, ду­же ра­дий знай­омс­тву з ва­ми. А фо­то вам виш­лю обов’яз­ко­во. До по­бачен­ня!

Рах­манінов провів Ксенію і ще раз сер­дечно поп­ро­щав­ся з нею.

Вий­шов­ши на ву­лицю, Ксенія враз поміти­ла, як яс­кра­во сяє сон­це, які прим­хливі візе­рун­ки на вікнах, до чо­го ж рум’яні й привітні об­личчя у лю­дей, що й­дуть їй на­зустріч… Во­на летіла ву­лиця­ми і тіль­ки час від ча­су зу­пиня­лася, щоб роз­горну­ти но­ти і по­диви­тись на до­рогий її сер­цю на­пис.

Ко­ли дівчи­на по­вер­ну­лася до­дому, батьків не бу­ло. На­самоті во­на тро­хи зас­по­коїла­ся, об­ду­мала все, що ста­лося. Те­пер вже не­має сумнівів — це ж ска­зав сам Рах­манінов! — во­на по­вин­на відда­тись співові, мис­тец­тву. Мо­же, ко­ли-не­будь і здій­снить­ся її за­повітна мрія — співа­ти на одній сцені з Ша­ляпіним та Собіно­вим. Зви­чай­но, за­раз ра­но ще навіть і мріяти про це, але… Го­лов­не те­пер — за­нят­тя. Не мож­на га­яти ча­су. Тре­ба ба­гато, ду­же ба­гато пра­цюва­ти. Це ж та­ка ве­лика радість — зай­ма­тись улюб­ле­ною спра­вою! Бо­же, яка во­на щас­ли­ва!..

На обіді у Олек­сан­дра Ми­колай­ови­ча Ви­ног­радсь­ко­го, ди­риген­та київсь­ких сим­фонічних кон­цертів, бу­ли при­сутні всі відомі місцеві му­зикан­ти. Привітний ха­зяїн гос­тинно прий­мав Рах­маніно­ва, з яким був уже дав­но знай­омий. Роз­мо­ви то­чили­ся нав­ко­ло му­зич­них подій. При­сутні скар­жи­лися на те, що му­зич­не жит­тя Києва, зви­чай­но, бідніше, ніж у сто­лицях: не­ма та­ких яс­кра­вих ви­конавців, а гас­тро­лери не так час­то заїжджа­ють сю­ди.

— Зви­чай­но, у сто­лиці є цікавіші си­ли. Але, мені здаєть­ся, не все навіть відо­мо вам, місце­вим му­зич­ним «пра­вите­лям», — ска­зав Рах­манінов.

— Не мо­же бу­ти, Сергію Ва­силь­ови­чу, — за­пере­чував Й­осип Ми­хай­ло­вич Мик­ла­шевсь­кий, го­лова Київсь­ко­го то­варис­тва літе­рату­ри та мис­тец­тва. — Ми ж всіх знаємо на­пам’ять. По прізви­щах та іме­нах.

— От за­раз і пій­маємо вас на слові, люб’яз­ний Й­оси­пе Ми­хай­ло­вичу, — посміхнув­ся Рах­манінов. — Відо­ма вам та­ка мо­лода співач­ка — Ксенія Ге­оргіївна Дер­жинсь­ка? — спи­тав він, див­ля­чись на їхні роз­гублені об­личчя. — А у цієї дівчи­ни чу­довий го­лос, прек­расна співаць­ка шко­ла і, вза­галі, ар­тистич­на ду­ша, во­на му­зикаль­на, прек­расно відчу­ває і ду­же яс­кра­во пе­редай все. Так що? Чи знаєте ви свої місцеві си­ли? І то­му я ду­же про­шу вас, — ска­зав Рах­манінов Ви­ног­радсь­ко­му, — зверніть особ­ли­ву ува­гу на цю мо­лоду та­лано­виту співач­ку.

— Та що ви ка­жете, що ви ка­жете? — спо­лошив­ся Ви­ног­радсь­кий. — Як це мог­ло ста­тися, щоб ми про­пус­ти­ли її! О, це ви винні, Й­оси­пе Ми­хай­ло­вичу! Знаєте ви цю дівчи­ну?

— Так, я знай­омий з Ксенією Ге­оргіївною.

— Так чо­му ж ви досі мов­ча­ли? — на­кинув­ся на Мик­ла­шевсь­ко­го Ви­ног­радсь­кий. — Тре­ба пос­лу­хати співач­ку. Дя­куємо вам, Сергію Ва­силь­ови­чу!

— Пос­лу­хай­те її, і ви теж, як і я, бу­дете в зах­ваті…

Рах­манінов не поспіша­ючи й­шов київсь­ки­ми ву­лиця­ми. Він лю­бив це місто, з ним пов’язані приємні спо­гади юнаць­ких років. Зга­дала­ся поїздка на пос­та­нов­ку «Але­ко» — пер­ше знай­омс­тво з Києвом. З то­го ча­су він бу­вав тут не раз. Публіка му­зикаль­на, з гарніш сма­ком. І да­рем­но жаліють­ся на не­дос­татній роз­пи­ток му­зич­но­го жит­тя. Тре­ба уважніше ста­вити­ся до місце­вих сил. От сь­огоднішня дівчи­на прос­то не ви­ходить з го­лови…

Нас­тупно­го дня Рах­манінов грав свій Дру­гий кон­церт. Успіх був ве­личез­ний. Публіку зво­руши­ли му­зика і блис­ку­че ви­конан­ня. Зда­вало­ся прос­то не­мож­ли­вим, щоб після та­кої гри зву­чали оп­лески. Хотіло­ся за­лиши­ти зал в мов­чанні, не по­рушу­ючи нат­хнен­ня ви­конав­ця і ком­по­зито­ра. Нас­тупний кон­церт Рах­маніно­ва, на яко­му ви­кону­вали­ся фор­тепіанні тво­ри, прой­шов не менш тріум­фаль­но. За­хоп­ленню не бу­ло меж.

Ксенія відвіда­ла обид­ва кон­церти, але не на­важу­вала­ся підій­ти ще раз до Рах­маніно­ва: при­род­на скромність не доз­во­ляла на­гаду­вати про се­бе.

Са­ме в ці дні дівчи­на співа­ла в му­зич­но­му учи­лищі. Су­ворий му­зич­ний суд слу­хав її уваж­но, ад­же її ре­комен­ду­вав Рах­манінов! І Ксенія вип­равда­ла довір’я ком­по­зито­ра. Її спів спо­добав­ся всім — і Ви­ног­радсь­ко­му, і ди­рек­то­рові му­зич­но­го учи­лища Во­лоди­миру Вя­чес­ла­вови­чу Пу­халь­сько­му, і всім вик­ла­дачам. Тоді ж їй зап­ро­пону­вали вис­туп на ран­ку ка­мер­ної му­зики з ро­ман­са­ми Рах­маніно­ва. Це бу­ла для Ксенії ве­лика честь.

Не­заба­ром во­на одер­жа­ла фо­тог­рафію Рах­маніно­ва з на­писом: «Ксенії Ге­оргіївні Дер­жинській. На згад­ку!» та нот­ним ав­тогра­фом — перші так­ти «Урив­ка із Мюс­се».

З то­го ча­су по­чав­ся яс­кра­вий му­зич­ний шлях чу­дової співач­ки. Не­заба­ром Ксенія Ге­оргіївна Дер­жинсь­ка ста­ла солісткою Ве­лико­го те­ат­ру. Так здій­сни­лася її мрія — співа­ти на одній сцені з Собіно­вим та Ша­ляпіним. Здій­сни­лася зав­дя­ки гли­бокій чуй­ності Сергія Ва­силь­ови­ча Рах­маніно­ва…