МОГУТНІЙ ТАЛАНТ (Дж. Верді)

Се­ло Ле-Рон­ко­ле, що ле­жить на півдні Італії… У центрі й­ого — трак­тир. Тут го­лов­ний гос­по­дар Кар­ло Верді — лю­дина не­пись­мен­на, але ро­зум­на, кмітли­ва, спос­те­реж­ли­ва, з прак­тично­го жил­кою. Й­ого дру­жина — сіль­ська пря­ля. Доб­ра жінка, во­на душі не чув в сині Джу­зеп­пе. З ран­ку до ве­чора він бігає з сіль­ськи­ми хлоп­ча­ками — і в ха­ту не за­женеш. Бать­ки ра­но поміти­ли, що ма­лий лю­бить му­зику: го­дина­ми мо­же ди­вити­ся на танці, слу­хати пісні се­лян, що зібра­лися біля трак­ти­ру. На це звер­нув ува­гу і місце­вий скри­паль. Він ра­дить бать­кам учи­ти хлоп­чи­ка му­зики. Та Кар­ло Верді чо­гось че­кає…

Се­мирічний Джу­зеп­пе, за зви­ча­ями Ле-Рон­ко­ле, співав у цер­ковно­му хорі й прис­лу­жував під час обідні. Хлоп­чи­кові ду­же ли­чило но­ве вбран­ня, він впев­не­но хо­див за па­тером. Ко­ли Джу­зеп­пе впер­ше по­чув ор­ган, кра­са й­ого зву­чан­ня так за­хопи­ла хлоп­чи­ка, що вій за­був про свої обов'яз­ки. Го­лос па­тера, гнівний і су­ворий, зву­чав над самісінь­ким ву­хом Джу­зеп­пе, але ма­люк не міг відірва­тися од. чарівних звуків, аж по­ки па­тер доб­ре не сту­сонув й­ого ме­жи плечі. Джу­зеп­пе, втра­тив­ши свідомість, впав на підло­гу…

Відпра­ва скінчи­лася. За­журе­ний хлоп­чик по­вер­нувся до­дому. Бать­ки, які в той день не бу­ли в церкві, за­сипа­ли си­на за­питан­ня­ми. Але чо­му Пе­пе весь у син­цях, що ста­лося? Хлоп­чик не жалієть­ся, не пла­че. Він бла­гає ли­ше про єди­не — учи­ти й­ого му­зики…

Відтоді в домі Кар­ло Верді з’явив­ся ста­рень­кий спінет. Зовні інстру­мент ма­ло при­ваб­ли­вий, але гра­ти на нь­ому мож­на. Джу­зеп­пе не відхо­дить від спіне­та: щось підби­рає, ще й ще раз пов­то­рю­ючи співзвуч­чя, яке по­добаєть­ся. Але що це? Ку­ди во­но зник­ло? Де ж ці клавіші? Про­вали­лися…

Ре­мон­тує спінет місце­вий май­стер Сте­фапо Ка­валетті. Він ба­чить, з якою прис­трас­тю ста­вить­ся Не­пе до му­зики, як за­хоп­ле­но грає, але ба­чить та­кож і те, в яких нес­татках пе­ребу­ває хлоп­чи­кова ро­дина, і то­му не бе­ре гро­шей за ро­боту. Закінчив­ши ре­монт, він ли­шає на спінеті та­кий на­пис:

«Мною, Сте­фапо Ка­валетті, за­ново зроб­ле­но і об­тягну­то шкірою мо­лоточ­ки ць­ого інстру­мен­та, до яко­го я та­кож при­пасу­вав пе­далі. Я зро­бив це без­коштов­но, бо ба­чу не­аби­який хист мо­лодо­го Верді, який вчить­ся гра­ти на ць­ому інстру­менті. І ць­ого з ме­не до­сить. Рік від Р. X. 1821».

На­решті бать­ко пе­реко­нав­ся, що си­нові справді слід вчи­тися му­зики. Він звер­нувся до ста­рого Бай­строккі — місце­вого ор­ганіста, і той по­годив­ся нав­ча­ти Джу­зеп­пе. З ве­ликою охо­тою й ста­ран­ням ста­рий ма­ес­тро да­вав хлоп­цеві уро­ки му­зич­ної гра­моти і гри на ор­гані. Ми­нуло три ро­ки, й од­но­сельці під час відправ по­бачи­ли юно­го Верді за ор­га­ном — він грав замість хво­рого Бай­строккі.

Бать­ко, дба­ючи про даль­шу освіту де­сятилітнь­ого Джу­зеп­пе, віддав си­на до місь­кої шко­ли в Бус­се­то. Це містеч­ко най­ближ­че до Ле-Рон­ко­ле, але відстань між ни­ми п’ять кіло­метрів. То­му ста­рий Верді до­мовив­ся з крав­цем Пунь­ят­то, щоб хло­пець осе­лив­ся у нь­ого. Тут всі по­люби­ли привітно­го, лагідно­го й слух­ня­ного Пе­не. Й­ого ста­рень­кий спінет пе­ревез­ли ра­зом з ним.

Здібності й ста­ранність до­помог­ли сіль­сько­му хлоп­чи­кові за два ро­ки опа­нува­ти гра­моту і нав­чи­тися швид­ко лічи­ти. Верді став од­ним з най­кра­щих учнів шко­ли.

Що­субо­ти у будь-яку по­году Джу­зеп­пе пішки й­шов у рідне се­ло, щоб заміни­ти місце­вого ор­ганіста — сво­го ста­рого вчи­теля. Сумлінно ви­кону­ючи нові обов’яз­ки, Джу­зеп­пе жод­но­го ра­зу по про­пус­тив «му­зич­но­го чер­гу­ван­ня».

Якось узим­ку, поспіша­ючи до за­ут­рені, хлоп­чик збив­ся з до­роги й упав у ка­наву з во­дою. Мар­но сил­ку­вав­ся він вилізти звідти. Різдвя­на піч бу­ла хо­лод­на, ру­ки й но­ги за­коцюб­ли. Хтоз­на чим би скінчи­лася ця до­рож­ня при­года, як­би ми­мо не про­ходи­ла се­лян­ка. Джу­зеп­пе зак­ри­чав, і жінка ви­тяг­ла но­го, но­вела з со­бою, на­году­вала га­рячим, щоб хлоп­чик зігрівся, й тіль­ки тоді відпус­ти­ла до­дому, доб­ре роз­пи­тав­ши, як пін іти­ме далі.

Юний Верді час­то бу­вав у куп­ця Ба­рецці, в яко­го бать­ко за­купо­вував то­вари для трак­ти­ру. Го­лова місь­ко­го філар­монічно­го то­варис­тва Ба­рецці ке­рував всіма му­зич­ни­ми подіями в Бус­се­то. Він дав­но приг­ля­дав­ся до ро­зум­но­го й кмітли­вого Джу­зеп­пе і був вра­жений му­зич­ни­ми здібнос­тя­ми хлоп­чи­ка, й­ого за­хоп­ленням му­зикою.

В ку­пецькій кон­торі Ба­рецці ре­гуляр­по відбу­вали­ся му­зичні зібран­ня, і гос­по­дар зап­ро­сив сю­ди Джу­зеп­пе, який з ве­личез­ною охо­тою бе­ре участь у ро­боті ор­кес­тру, ро­бить пе­рек­ла­ден­ня для нь­ого, пе­репи­суе но­ти, грає на ве­лико­му ба­рабані.

Од­но­го ра­зу Ба­рецці поп­ро­сив Верді вив­чи­ти партії із сліпим аль­тис­том До­меніко. Відтоді Джу­зеп­пе зав­жди мож­на бу­ло ба­чити з До­меніко. Кож­ну віль­ну хви­лину во­ни відда­вали ро­зучу­ван­ню ор­кес­тро­вих партій. Верді грав ме­лодію на спінеті, аж по­ки аль­тист не за­учу­вав її.

Ба­рецці, ос­та­точ­но пе­реко­нав­шись у не­аби­якій му­зичній об­да­рова­новті Верді, вирішив зро­бити все, щоб до­помог­ти хлоп­цеві. Най­кра­щий друг Ба­рецці — ком­по­зитор Фер­ди­нан­до Про­везі, освіче­ний му­зикант, та­лано­витий пе­дагог, лю­дина прог­ре­сив­них пог­лядів — стає му­зич­ним ви­хова­телем Джу­зеп­пе. Ра­зом з Ба­рецці Про­везі сте­жить і за за­галь­ним роз­витком мо­лодо­го му­зикан­та: ре­комен­дує й­ому не­обхідну літе­рату­ру, спря­мовує інте­реси, фор­мує світог­ляд. Пос­ту­пово у Верді ви­роб­ляєть­ся усвідом­ле­не став­лення до куль­ту­ри і мис­тец­тва рідно­го на­роду, зацікав­леність й­ого до­лею…

А Ба­рецці й справді нев­томний у своєму праг­ненні зба­гати­ти знан­ня сво­го улюб­ле­ного ви­хован­ця. Він до­мов­ляєть­ся з вик­ла­дачем ла­тинсь­кої мо­ви ка­ноніком П’єро Се­летті про за­нят­тя з Верді. Се­летті з влас­ної ініціати­ви, крім уроків ла­тині, знай­омить Джу­зеп­пе із за­кона­ми по­ети­ки та з особ­ли­вос­тя­ми італій­ської мо­ви. Хлоп­чик чу­дово всти­гає, і Се­летті пе­реко­наний, що й­ого учень у май­бутнь­ому ста­не філо­логом. Та якось Се­летті по­чув, як Джу­зеп­пе імпровізує за інстру­мен­том, і нас­тупну зустріч він по­чав сло­вами: «Про­дов­жуй зай­ма­тися му­зикою…»

Ми­нуло кіль­ка років. По­ки що Верді — ли­ше помічнік Про­везі, хоч вже цілком го­товий пра­цюва­ти са­мостій­но. Ко­ли ого­лоси­ли кон­курс на заміщен­ня віль­ної ва­кансії ор­ганіста, Верді по­дав до­кумен­ти ра­зом із свідчен­ням Про­везі. Але в кон­курсі пе­реміг інший пре­тен­дент, і Джу­зеп­пе за­лишив­ся помічни­ком ор­ганіста в Бус­се­то.

Ці ро­ки, про­те, Верді вва­жав щас­ли­вими. Все частіше бу­ває він у домі Ба­рецці. Ста­рень­кий спінет Джу­зеп­пе зовсім роз­ладнав­ся, а тут до й­ого пос­луг — чу­дове фор­тепіано. Те­пер Верді особ­ли­во час­то зустрічаєть­ся з Мар­га­ритою, доч­кою Ан­тоніо Ба­рецці. Дівчи­на ду­же доб­ре грає і охо­че вис­ту­пає з Джу­зеп­пе у фор­тепіан­них ду­етах. Во­ни обоє люб­лять му­зику і ко­ха­ють од­не од­но­го…

Вже не раз на столі місь­ких уп­ра­вителів з’яв­ля­лося про­хан­ня про дозвіл мо­лодо­му ор­ганісту Джу­зеп­пе

Верді про­дов­жи­ти свою му­зич­ну освіту. Філар­монічне то­варис­тво го­тове бу­ло відда­ти свою сти­пендію му­зикан­тові з Бус­се­то, щоб він міг вчи­тися у Міланській кон­серва­торії. На­решті дозвіл по­щас­ти­ло одер­жа­ти, фор­маль­нос­тей дот­ри­мано, і нап­рикінці 1832 ро­ку ра­зом з бать­ком і ста­рим Про­везі Джу­зеп­пе їде до Міла­на.

Після провінцій­но­го Бус­се­то Мілан здав­ся Верді ве­личез­ним містом. У про­зоро­му вес­ня­ному повітрі особ­ли­во чітко ви­маль­ову­вали­ся кон­ту­ри ве­личез­но­го Мілансь­ко­го со­бору. Юнак на­дов­го спи­няєть­ся пе­ред зна­мени­тим опер­ним те­ат­ром «Ла Ска­ла» і кон­серва­торією. Скромні мрії му­зикан­та-по­чатківця не й­дуть далі ба­жан­ня по­диви­тися вис­та­ви прос­лавле­ного те­ат­ру. Чи міг тоді Верді ду­мати про те, що прий­де час, ко­ли він ор­га­не провідним опер­ним ком­по­зито­ром? А по­ки що він пи­ше про­хан­ня про прий­нят­тя й­ого до Мілансь­кої кон­серва­торії.

Ек­за­мена­тор про­фесор Базілі пос­та­вив­ся до Верді май­же як до іно­зем­ця, ад­же юний му­зикант приїхав з Пермсь­ко­го гер­цогс­тва. До то­го ж впа­дала в око «прос­то­народ­на» зовнішність абітурієнта. Ор­ганіста із Бус­се­то не прий­ня­ли до кон­серва­торії. Від ди­рек­то­ра пін по­чув: «Дум­ку про кон­серва­торію ви­кинь­те з го­лови. Найдіть собі вчи­теля се­ред місь­ких му­зикантів».

Верді був стра­шен­но роз­ча­рова­ний. І зно­ву й­ому на до­помо­гу прий­шов Ба­рецці. Твер­до віря­чи в та­лант юна­ка, Ба­рецці охо­че бе­реть­ся пла­тити за квар­ти­ру, одяг і або­немент в опер­но­му те­атрі, навіть за ко­рис­ту­ван­ня но­тами, аби й­ого ви­хова­нець міг учи­тися.

Як і ра­див ди­рек­тор кон­серва­торії, Верді знай­шов собі вчи­теля се­ред мілансь­ких му­зикантів. Ним став Вінчен­цо Лавінья — освіче­ний пе­дагог і опер­ний ком­по­зитор, який закінчив Не­аполітансь­ку кон­серва­торію.

Нап­рикінці лип­ня роз­по­чали­ся уро­ки. З влас­ти­вими Норді праць­овитістю, на­полег­ливістю й ста­ранністю бе­реть­ся він за нав­чання: сумлінно ви­конує зав­дання вчи­теля, пи­ше ба­гато ка­нонів і фуг, що до­пома­гає й­ому на­бути й закріпи­ти па прак­тиці на­вич­ки ком­по­зиторсь­кої техніки й ос­новні прий­оми про­фесіональ­ної май­стер­ності. Ве­лику ува­гу звер­тає Лавінья на вив­чення творів ста­ровин­них та су­час­них італій­ських ком­по­зиторів. Учи­тель і учень сис­те­матич­но бу­ва­ють у те­атрі «Ла Ска­ла», гра­ють та аналізу­ють сим­фонії і ка­мерні тво­ри Гай­дна, Мо­цар­та, Бет­хо­вепа.

Лавінья ввів Верді у му­зичні ко­ла Міла­на. Тут уже ба­гато років існу­вало місь­ке то­варис­тво лю­бителів му­зики. Кон­церти то­варис­тва у приміщенні ста­рого те­ат­ру ста­ли тра­дицій­ни­ми, і Лавінья ду­же на­поля­гав па то­му, щоб Верді для глиб­шо­го оз­най­ом­лення з му­зич­ни­ми тво­рами відвіду­вав й­ого вис­ту­пи і ре­петиції. Од­но­го ра­зу, ко­ли го­тува­ли ора­торію Гай­дна «Ство­рен­ня світу», жо­ден із трь­ох ди­ригентів, що про­води­ли ро­зучу­ван­ня, не з’явив­ся на ре­петицію. Тоді керівник то­варис­тва ма­ес­тро Мазіні, який доб­ре знав Верді, зап­ро­пону­вав й­ому аком­па­нува­ти хо­ру по пар­ти­турі.

— Мож­на гра­ти ли­ше ба­сову партію, — ска­зав він Верді, щоб по­лег­ши­ти й­ому зав­дання.

Джу­зеп­пе не зля­кала складність пар­ти­тури. Хо­рис­ти, не при­хову­ючи іронічних посмішок, гор­до­вито ди­вили­ся на ху­дор­ля­вого юна­ка у більш ніж скром­но­му кос­тюмі. Спо­чат­ку Верді грав тіль­ки аком­па­немент, але потім му­зика так за­хопи­ла й­ого, що, аком­па­ну­ючи однією ліво­го ру­кою, він по­чав пра­вою ди­ригу­вати, влад­но й тем­пе­рамен­тно ве­дучи хор.

Ре­петиція прой­шла ду­же ціка­во, і всі поз­до­ров­ля­ли юна­ка з ве­ликим успіхом. Після та­кого вда­лого де­бюту й­ому довіри­ли ди­ригу­вати цією ора­торією в кон­церті.

Успіх пе­ревер­шив усі сподіван­ня, і кон­церт нев­довзі бу­ло пов­то­рено.

Для Верді цей ди­ригентсь­кий вис­туп мав нес­подівані наслідки: один з лю­бителів му­зики за­мовив й­ому кан­та­ту у зв’яз­ку із сімей­ним свя­том. А ма­ес­тро Мазіні — пін те­пер твер­до вірив у та­лант мо­лодо­го му­зикан­та — зап­ро­пону­вав на­писа­ти опе­ру. Верді із за­хоп­ленням взяв­ся ви­кону­вати за­мов­лення. Не­заба­ром кан­та­ту бу­ло на­писа­но. Мо­лодий му­зикант ду­мав роз­по­чати ро­боту над опе­рою і здій­сни­ти, та­ким чи­ном, свою дав­ню мрію. Алє са­ме тоді із Бус­се­то прий­шла сум­на звістка — по­мер Фердінан­до Про­везі. І хоч для Верді від’їзд із Міла­на був зовсім не­дореч­ний, він по­вер­нувся в Бус­се­то.

Тут на Верді че­кав нес­подіва­ний сюр­приз: й­ому зап­ро­пону­вали зай­ня­ти по­саду Про­везі. Це вик­ли­кало рішу­чий про­тест цер­ковників, які не­навиділи «віль­но­дум­ця» Про­везі і не мог­ли до­пус­ти­ти, щоб після смерті ор­ганіста й­ого місце зай­няв Верді. У місті навіть ут­во­рили­ся дві партії: од­на скла­дала­ся з при­хиль­ників Верді, дру­га — підтри­мува­ла й­ого су­пер­ни­ка. Між ни­ми спа­лах­ну­ла во­рож­не­ча. По­ки що Верді пи­ше му­зику і від Філар­монічно­го то­варис­тва вис­ту­пає в кон­цертах — грає на ор­гані. Й­ого зап­ро­шу­ють да­ти кон­церт у ма­ленькій церкві франціскансь­ких ченців. Зда­вало­ся, цер­ковка ось-ось впа­де від мо­гутнь­ого зву­чан­ня ор­га­на… А в місь­ко­му со­борі по­рожньо, бо усі лю­ди пішли слу­хати Верді.

Ви­конавсь­ка діяльність мо­лодо­го му­зикан­та бу­ла тісно пов’яза­на з по­бутом близь­ких сіл і місте­чок. Після закінчен­ня цер­ковної відпра­ви в Бус­се­то на площі лу­нали марші, які грав ду­ховий ор­кестр під ке­руван­ням Верді. Мо­лодий ком­по­зитор пра­цює та­кож над опе­рою, за­мов­ле­ною в Мілані. Ко­ли ро­бота підій­шла до кінця, слід бу­ло хоч на ко­рот­кий час по­вер­ну­тися до Міла­на, по­нови­ти ко­лишні му­зичні знай­омс­тва і по­тур­бу­вати­ся про пос­та­нов­ку опе­ри в те­атрі. Після дов­гих кло­потів вис­та­ву бу­ло приз­на­чено на вес­ну 1839 ро­ку. В опері ком­по­зито­ра-по­чатківця за кон­трак­том ма­ли бра­ти участь най­кращі співа­ки.

Не­заба­ром Верді з ро­диною ос­та­точ­но пе­реїхав до Міла­на и осе­лив­ся на одній з місь­ких око­лиць. Гро­шей бу­ло ду­же ма­ло, і всі надії мо­лодий ком­по­зитор пок­ла­дав на пос­та­нов­ку опе­ри. Але під час ро­боти над вис­та­вою зах­ворів один із провідних солістів, і прем’єру до­вело­ся відклас­ти. У но­вому складі опе­ра змо­же піти тіль­ки во­сени. Верді зму­шений по­годи­тися з про­позицією ан­треп­ре­нера, а по­ки що мож­на внес­ти до пар­ти­тури де­які зміни.

На­решті, 17 лис­то­пада 1839 ро­ку на сцені те­ат­ру «Ла Ска­ла» відбу­лася прем’єра пер­шої опе­ри Джу­зеп­пе Верді — «Обер­то, граф Сан-Боніфа­чо». Ком­по­зиторсь­кий де­бют мож­на бу­ло вва­жати вда­лим. Опе­ра вит­ри­мала ба­гато вис­тав. Га­зети відгук­ну­лися на неї до­сить при­хиль­но.

Все, що ста­лося нев­довзі після пер­ших твор­чих успіхів, Верді зав­жди зга­дував, як щось жах­ли­ве… За яки­хось кіль­ка тижнів він за­лишив­ся зовсім са­мотній: од­не за од­ним уми­ра­ють Мар­га­рита і двоє дітей. Зовсім уби­тий го­рем, що зне­наць­ка зва­лило­ся на нь­ого, Верді тим­ча­сово за­лишає Мілан і їде в Бус­се­то, сподіва­ючись у рідно­му й­ому домі Ан­тоніо Ба­рецці знай­ти спокій. Він твер­до вирішив не пи­сати біль­ше опер.

Че­рез де­який час Верді по­вер­нувся до Міла­на. Од­но­го ра­зу вве­чері ком­по­зитор зустрівся з Ме­реллі — од­ним з ан­треп­ре­нерів «Ла Ска­ла».

— Ти ро­зумієш, — ска­зав Ме­реллі, взяв­ши Верді під ру­ку, — я опи­нив­ся у жах­ли­вому ста­новищі: до­ручив

Ніко­лаї на­писа­ти опе­ру, а й­ому не по­добаєть­ся лібрет­то. Лібрет­то Со­лера. Ні, ти тіль­ки у­яви собі — лібрет­то Со­лера! Це ж чу­дово, нез­ви­чай­но, блис­ку­че! А які чарівні вірші! Які грандіозні дра­матичні си­ту­ації!..

— Що й ка­зати, ста­нови­ще не з лег­ких, — поспівчу­вав й­ому Верді.— А мо­же, ти зап­ро­понуєш Ніко­лаї лібрет­то, яке ли­шило­ся у ме­не? Ад­же я твер­до вирішив — опер біль­ше не пи­шу. Отож, мо­жу пе­реда­ти тобі лібрет­то. До речі, ку­ди ти ме­не ве­деш?

— Я іду в те­атр, а ти, як­що хо­чеш, про­веди ме­не.

— Га­разд. То мож­на пе­реда­ти тобі лібрет­то?

— Зви­чай­но, це бу­ло б прос­то чу­дово! Ти знаєш, я сподіва­юсь, що во­но заціка­вить Ніко­лаї.

Отак роз­мовля­ючи, во­ни ввій­шли до приміщен­ня «Ла Ска­ла». Тут Ме­реллі по­дав Верді тов­стий зо­шит.

— Що це? — за­питав ком­по­зитор.

— Це лібрет­то Со­лера.

— А навіщо во­но мені?

— Візь­ми й­ого, по­читай, по­думай, що мож­на зро­бити з ць­ого чу­дово­го ма­теріалу.

— За­бери, за­бери зо­шит за­раз же! Я не хо­чу чи­тати, не хо­чу у­яв­ля­ти, не хо­чу ду­мати!..

Але Ме­реллі, не слу­ха­ючи ніяких за­пере­чень, май­же си­лою за­сунув зо­шит Верді у ки­шеню.

— А те­пер — до по­бачен­ня! Мо­жеш іти до­дому. — Ме­реллі ма­ло не виш­тов­хнув Джу­зеп­пе з кімна­ти й за­чинив за ним двері.

Верді опи­нив­ся на ву­лиці. Й­ого охо­пив гли­бокий сму­ток, якась три­вож­на за­жура. З важ­ким о­ер­цем прий­шов він до­дому, вий­няв зо­шита й. ки­нув на стіл. Па­да­ючи, зо­шит роз­горнув­ся, і Верді встиг про­чита­ти сло­ва: «Ле­ти, моя ду­мо, на зо­лотих кри­лах». Не ски­да­ючи паль­та, Верді сів до сто­лу й по­чав гор­та­ти сторінки…

Цієї ночі ком­по­зитор дов­го не міг зас­ну­ти. Хоч він твер­до вирішив опер ніко­ли не пи­сати, в й­ого у­яві на­род­жу­вали­ся нові об­ра­зи й кар­ти­ни. Верді встав і знов роз­крив зо­шит. Він про­читав й­ого від по­чат­ку до кінця, потім ще раз і ще… На ра­нок Верді уже знав текст на­пам’ять, од­на­че поспішив до те­ат­ру, щоб по­вер­ну­ти Ме­реллі ру­копис.

— Ти знаєш увесь текст! — ви­гук­нув Ме­реллі, пиль­но вдив­ля­ючись у бліде від без­сонної ночі об­личчя Джу­зеп­пе. — А прав­да ж, гар­но? Прав­да?

— Ав­жеж, гар­но…

— От ба­чиш! Пи­ши ж опе­ру!

— Ні, я не хо­чу ць­ого ро­бити!

— Пи­ши опе­ру, пи­ши, обов’яз­ко­во на­пиши опе­ру, — пов­то­рював Ме­реллі.

Що ро­бити? Із зо­шитом у ки­шені Верді пішов до­дому.

То­го дня він пок­лав на му­зику ли­ше од­ну стро­фу, а на­зав­тра — дру­гу…

Так пос­ту­пово Верді по­вер­тався до твор­чості. Во­сени 1841 ро­ку опе­ру «На­бук­ко» бу­ло закінче­но. Во­на ма­ла ве­личез­ний успіх. Опе­ра проз­ву­чала як но­ве сло­во мис­тец­тва, а го­лов­не — вик­ли­кала в публіки прип­лив патріотич­них по­чуттів. Її зустріча­ли за­хоп­ле­но.

У червні 1847 ро­ку в Лон­доні ма­ла відбу­тись прем’єра но­вої опе­ри Джу­зеп­пе Верді — «Розбій­ни­ки». Італій­ський ком­по­зитор при­був до англій­ської сто­лиці, щоб узя­ти участь у ро­зучу­ванні партій із соліста­ми, а та­кож поп­ра­цюва­ти з ор­кес­тром. Це бу­ло пер­ше тур­не ком­по­зито­ра.

Лон­дон спра­вив на Верді гли­боке вра­жен­ня. Й­ому ду­же спо­доба­лася своєрідна архітек­ту­ра міста, кра­сиві мос­ти че­рез Тем­зу, але він ніяк не міг звик­ну­ти до лон­донсь­ко­го повітря — суміші ди­му, ту­ману та вугіль­но­го пи­лу. Не ми­нало дня, щоб Верді не зга­дував теп­ло італій­ське сон­це і лас­ка­ве мо­ре, щоб він мис­ле­но не ви­гуку­вав: «О прек­расна Італіє!..»

Ро­бота над «Розбій­ни­ками» за­тяг­ла­ся, і ком­по­зито­рові до­вело­ся до­пису­вати опе­ру вже під час підго­тов­ки прем’єри. Ць­ого ра­зу він пи­сав му­зику без справжнь­ого твор­чо­го підне­сен­ня: сю­жет відо­мої дра­ми Фрід-ріха Шілле­ра не за­хопив й­ого. Нез­ва­жа­ючи па ок­ремі цікаві по­етичні знахідки, в ціло­му лібрет­то бу­ло нев­да­лим. Де­які по­бо­юван­ня вик­ли­кала і ви­кона­виця ролі Амелії, го­лов­ної ге­роїні опе­ри. Її партію бу­ло до­руче­но улюб­ле­ниці лон­донців — шведській співачці Женні Лінд, яка ма­ла кра­сивий го­лос і без­до­ган­но во­лоділа во­каль­ною технікою. Але, на дум­ку Верді, нав­ряд чи їй підхо­дила ця партія, ад­же ам­плуа співач­ки — прос­то­душні ге­роїні, а не пер­со­нажі трагічно­го пла­ну.

Прем’єра «Розбій­ників» відбу­лася 22 чер­вня 18–47 ро­ку. Ор­кес­тром ди­ригу­вав сам ком­по­зитор, провідні партії ви­кону­вали ви­датні євро­пей­ські співа­ки і се­ред них — зна­мени­тий бас Луїджі Лаб­лаш. Опе­ра прой­шла успішно, та зовнішній успіх не міг об­ма­нути три­вож­но­го пе­ред­чуття ком­по­зито­ра — після трь­ох вис­тав опе­ру зня­ли з ре­пер­ту­ару.

Верді був зас­му­чений: зда­вало­ся, й­ого пе­ребу­ван­ня в Лон­доні не да­ло нічо­го, окрім прик­рощів. Та важ­ли­ва подія різко зміни­ла настрій ком­по­зито­ра. Він поз­най­омив­ся з Джу­зеп­пе Мадзіні — од­ним із го­лов­них керівників італій­сько­го ре­волюцій­но-виз­воль­но­го ру­ху. Спілку­ван­ня з Мадзіні, й­ого осо­бис­та при­ваб­ливість зміцни­ли ре­волюційні сим­патії ком­по­зито­ра.

Нап­рикінці 40-х років, ко­ли політичні пог­ля­ди Верді ста­ли чіткіши­ми, вис­ловлю­ван­ня — ви­разніши­ми й глиб­ши­ми, а му­зика чим­раз біль­ше за­палю­вала сер­ця справжніх патріотів, Верді одер­жав лис­та від Мадзіні, в яко­му виз­на­чала­ся гро­мадянсь­ка роль й­ого твор­чості: «Те, що я і Гарібальді ро­бимо в політиці… те Ви ро­бите в му­зиці. Те­пер, як ніко­ли, Італії потрібна Ва­ша му­зика».

Мадзіні зап­ро­пону­вав ком­по­зито­рові ство­рити ре­волюцій­ний гімн на вірші італій­сько­го по­ета Ма­мелі «Тру­ба зву­чить». Верді уваж­но вчи­туєть­ся в сло­ва гімну: ма­буть, для ма­сово­го сприй­нят­тя ці вірші над­то складні, тре­ба зро­бити їх простіши­ми, дохідливіши­ми. Ли­ше після ць­ого Верді по­чинає ро­боту над му­зикою. У­ява ком­по­зито­ра ма­лює на­тов­пи лю­дей, які й­дуть, щоб звіль­ни­ти рідну країну від чу­жоземців-за­гар­бників. І крізь му­зику гар­мат лу­нає гімн…

Ми­нали ро­ки. Та­лант Верді міцнішав, інте­реси шир­ша­ли, те­ми і об­ра­зи ста­вали різно­манітніши­ми. У 50-і ро­ки й­ого хви­лює те­ма соціаль­ної нерівності. Скіль­ки людсь­ких тра­гедій по­род­жу­вала нерівність соціаль­но­го ста­нови­ща, жит­тя скіль­кох лю­дей зніве­чено…

У по­шуках лібрет­то для опер Верді все частіше звер­таєть­ся до «ве­ликої літе­рату­ри». Й­ого при­ваб­лю­ють тво­ри з гли­боким ідей­ним за­думом і яс­кра­вими об­ра­зами. Прек­расне знан­ня твор­чості ви­дат­них пись­мен­ників-су­час­ників зму­шує ком­по­зито­ра ви­мог­ли­во ста­витись і до се­бе, і до лібрет­тистів. Верді мріє, щоб текст і му­зика ста­нови­ли єди­не ціле із сценічною дією. Він рішу­че ла­має звичні тра­диції італій­ської опе­ри і нев­томно шу­кає прав­ди­вого, єди­но пра­виль­но­го му­зич­но-сценічно­го втілен­ня літе­ратур­но­го тво­ру. У цих по­шуках на­род­жу­ють­ся нові пог­ля­ди, нові творчі прин­ци­пи, нові за­соби мит­ця. Як­що перші опе­ри Верді за­хоп­лю­вали публіку співзвучністю зоб­ра­жува­них на сцені подій з тим, що відбу­вало­ся в країні, при­ваб­лю­вали ясністю і прос­то­тою ме­лодій, то в опе­рах 50-х років, зок­ре­ма в «Тру­бадурі» та «Ріго­лет­то», слу­хачів по-справжнь­ому хви­люва­ла до­ля ге­роїв. Дра­матичні си­ту­ації зму­шува­ли за­мис­ли­тися, шу­кати при­чин їхніх тра­гедій.

Від опе­ри до опе­ри зрос­тає май­стерність ком­по­зито­ра-дра­матур­га. Все тіснішим і ор­ганічнішим стає, зв’язок між сценічни­ми подіями та му­зич­ни­ми епізо­дами. Те­пер Верді, зберіга­ючи закінче­ну му­зич­ну ха­рак­те­рис­ти­ку ге­роїв — арію, пісню, ба­ладу, — звер­таєть­ся та­кож до роз­ви­нутих, так зва­них наскрізних сцен, ад­же в них повніше, яс­кравіше мож­на роз­кри­ти внутрішній світ ге­роїв, їхні по­чут­тя. Такі сце­ни ком­по­зитор ви­корис­то­вує в дра­матич­них епізо­дах опе­ри.

Ім’я Верді стає відо­мим да­леко за ме­жами Італії. Й­ого опе­ри все частіше й­дуть на сце­нах ба­гать­ох євро­пей­ських те­атрів — у Па­рижі, Лон­доні й навіть у Пе­тер­бурзі, де в 1862 році бу­ло пос­тавле­но опе­ру «Си­ла долі». Як і раніше, ком­по­зитор приїздить го­тува­ти прем’єри — пра­цює із співа­ками та з ор­кес­тром. Те­пер він має пра­во ска­зати: «Моя до­ля — зав­жди пра­цюва­ти».

Верді по­селяєть­ся на віллі не­подалік од Ге­нуї. Тут він жи­ве і пра­цює, час од ча­су виїжджа­ючи го­тува­ти вис­та­ви своїх опер. Але зав­жди він з радістю по­вер­таєть­ся в улюб­ле­ну Сант-Ага­ту. Так бу­ло і в бе­резні 1867 ро­ку, ко­ли од­ра­зу після прем’єри опе­ри «Дон Кар­лос» на па­ризькій сцені Верді за­лишив фран­цузь­ку сто­лицю. Він поспішав у Сант-Ага­ту, щоб зас­та­ти жи­вим смер­тель­но хво­рого Ан­тоніо Ба­рецці. На ос­таннє про­хан­ня Ан­тоніо Верді грає й­ого улюб­ле­ний хор із опе­ри «На­бук­ко». Під ці зву­ки й по­мирає той, хто був для Верді і нас­тавни­ком, і дру­гом…

Смерть Ба­рецці бу­ла не єди­ною сум­ною подією то­го не­щас­ли­вого ро­ку — тоді ж по­мер і бать­ко Верді, а че­рез рік не ста­ло Джо­аккіно Россіні, творчість яко­го так ви­соко ціну­вав Джу­зеп­пе. Верді стає ініціато­ром ство­рен­ня ко­лек­тивно­го тво­ру, прис­вя­чено­го пам’яті ви­дат­но­го ком­по­зито­ра, про­те ли­ше він на­писав свою час­ти­ну…

Не­задов­го до смерті Россіні в одній з італій­ських га­зет бу­ло над­ру­кова­но лист міністра освіти, який на­був зна­чен­ня прог­рамно­го до­кумен­та. У нь­ому й­шло­ся про тє, що за три ос­танні де­сятиріччя в Італії ніби­то не ство­рено жод­ної опе­ри, за ви­нят­ком чо­тирь­ох опер, за­мов­ле­них відо­мому фран­цузь­ко­му ком­по­зито­ру Мейєрбе­ру.

Ба­гато разів пе­речи­тував Верді ць­ого лис­та і ніяк не міг зро­зуміти, як мож­па пи­сати, що італій­ське опер­не мис­тец­тво пе­режи­вав період за­непа­ду, що італій­ські співа­ки втра­тили свою май­стерність. Во­ни ж при­носять сла­ву своїй країні, по­ширю­ючи прин­ци­пи італій­ської во­каль­ної шко­ли в ба­гать­ох країнах Євро­пи. Мо­же, сло­ва міністра — це ми­лий жарт? Ні, це схо­же біль­ше на цілко­виту не­обізнаність офіцій­ної осо­би. Щоп­равда, він пи­ше в ць­ому листі, що не ро­зумієть­ся на му­зиці. Але, скажіть на милість, навіщо ж бра­тися за оцінку то­го, чо­го не ро­зумієш? Навіщо ж вис­ловлю­вати якісь про­позиції, як­що ти не мо­жеш пра­виль­но оціни­ти те, що вже існує…

Верді стра­шен­но обу­рив­ся, і не так за се­бе, як за італій­ських му­зикантів. Він не боїть­ся пи­сати про це в лис­тах до друзів, — не­хай цен­зу­ра пе­ревіряє й до­носить. Мож­ли­во, це бу­де кра­щим спо­собом пе­реда­ти й­ого став­лення до офіцій­них вис­ловлю­вань са­мому міністру! Та замість по­каран­ня за «кра­мольні» дум­ки Верді одер­жує… гра­моту на приз­на­чен­ня й­ого ка­вале­ром ор­де­на «Ко­рона д’Італія». Це нес­подіван­ка. Ад­же щой­но він своїми очи­ма чи­тав, що за трид­цять років нічо­го не зро­бив для сла­ви Італії. За що ж тоді ор­ден?

І Верді відмов­ляєть­ся від на­горо­ди. Він по­вер­тає міністрові ор­ден із лис­том, в яко­му з гіркою іронією пи­ше: «Оче­вид­но, ста­лася по­мил­ка в ад­ресі, і я ви­силаю ор­ден на­зад».

У 1869 році Верді зап­ро­пону­вали на­писа­ти опе­ру до відкрит­тя но­вого опер­но­го те­ат­ру в Каїрі. Але після вис­ту­пу в пресі італій­сько­го міністра ком­по­зитор рішу­че відмов­ляєть­ся.

Та ми­на­ють два ро­ки, і Верді, нев­томний ху­дож­ник, по­чинає шу­кати но­вий ціка­вий сю­жет. Як і раніше, й­ого при­ваб­лю­ють свіжі, нес­тандартні си­ту­ації, яс­краві ха­рак­те­ри і, зви­чай­но, життєва прав­да. І ко­ли че­рез по­серед­ниц­тво й­ого лібрет­тиста Камілла дю Лок­ля по­нов­лю­ють­ся пе­рего­вори з Каїром, Верді по­год­жуєть­ся. Фран­цузь­кий вче­ний-єгип­то­лог Марієт-бей над­си­лає й­ому сце­нарій май­бутньої опе­ри. Ком­по­зитор у за­хоп­ленні від та­лано­витості «єги­петсь­ко­го на­рису». Опе­ра на­зива­тиметь­ся «Аїда». Ком­по­зитор ра­зом із дю Лок­лем пра­цю­ють над сце­нарієм. Спо­чат­ку зро­били про­зовий варіант фран­цузь­кою мо­вою, потім за­мови­ли по­ету Ан­тоніо Гіслан­цоні на­писа­ти справжнє лібрет­то італій­ською мо­вою. Як зав­жди, Верді ви­магає від лібрет­тиста не тіль­ки при­род­ності в до­борі слів, а й потрібної кіль­кості віршо­ваних строф.

Ча­сом Верді й са­мому смішно, що він так за­хопив­ся. Нев­же це він? Ще два ро­ки то­му Верді наз­вав би бо­жевіль­ним кож­но­го, хто насмілив­ся б ска­зати, що він пи­сати­ме опе­ру для Каїра. А він усе біль­ше ча­су віддає знай­омс­тву з історією Єгип­ту, з при­родою країни, з жит­тям на­роду, відо­мого своїм давнім по­ход­женням і над­зви­чай­ним роз­витком мис­тец­тва. Кни­ги, бібліоте­ки, знов кни­ги… Де­кому мо­же зда­тися, що Верді зби­раєть­ся ста­ти уче­ним-егип­то­логом. Але ком­по­зитор доб­ре ро­зуміє, що тіль­ки гли­боке знан­ня жит­тя й історії на­роду до­помо­же прав­ди­во втіли­ти в му­зич­них об­ра­зах ле­ген­дарний сю­жет, зба­гати­ти й­ого су­час­ним зву­чан­ням.

У цей час по­чинаєть­ся фран­ко-пруссь­ка вій­на. Тон­ке відчут­тя підка­зує Верді — ху­дож­ни­кові й гро­мадя­нину — пра­виль­ну оцінку подій. Пра­цю­ючи над опе­рою, пов’яза­ною із ста­родавнім світом, Верді зна­ходить щось спіль­не із су­час­ною й­ому політич­ною об­ста­нов­кою. Так, нап­риклад, ко­ли в од­но­му з опер­них епізоді» тре­ба бу­ло по­каза­ти ли­цемірство й жор­стокість жерців, він у листі до лібрет­тиста по­силаєть­ся на текст те­лег­ра­ми німець­ко­го імпе­рато­ра, яка вик­ли­кала особ­ли­ве обу­рен­ня су­час­ників.

У 1871 році «Аїду» бу­ло закінче­но. З’яви­лися нові кло­поти, пов’язані з пос­та­нов­кою. Верді, як зав­жди, хви­люєть­ся: тре­ба підібра­ти пер­шоклас­них ви­конавців. Ком­по­зитор звер­таєть­ся за до­помо­гою до дру­га-ди­риген­та Маріані, але той не схиль­ний їха­ти до Каїра. Гірко роз­ча­рова­ний, Верді про­дов­жує по­шуки і, зви­чай­но, зна­ходить чу­дових співаків та досвідче­ного ди­риген­та. А дружбі з Маріані вже кінець…

24 груд­ня 1871 ро­ку відбу­лася тріум­фаль­на прем’єра опе­ри в Каїрсь­ко­му те­атрі. Упер­ше в житті Верді не був при­сутній на прем’єрі. Усі но­мери «Аїди» вик­ли­кали бур­хливі ап­ло­дис­менти. Му­зикан­ти ор­кес­тру і співа­ки надісла­ли ком­по­зито­рові свої поз­до­ров­лення.

Па­ралель­но Верді го­тував прем’єру опе­ри в Мілані. Мілансь­ка вис­та­ва відбу­лася че­рез півто­ра міся­ця після каїрсь­кої. В «Ла Ска­ла» Верді сам про­роб­ляв із співа­ками най­дрібніші му­зичні та сценічні де­талі. Особ­ли­во хви­люва­ла й­ого те­ат­раль­на до­ля го­лов­ної ге­роїні. Її ви­кона­вицею бу­ла Те­реза Штольц. Ця чу­дова співач­ка мо­же бу­ти справжнь­ою Аїдою. Та Верді хо­че поп­ра­цюва­ти з нею ок­ре­мо. Ще за­дов­го до те­ат­раль­них ре­петицій ком­по­зитор зап­ро­сив Те­резіну до се­бе в Сант-Ага­ту — і во­на три тижні жи­ве на віллі ком­по­зито­ра. Го­лов­не зав­дання Верді — оз­най­оми­ти Штольц з усією опе­рою, ад­же вій вва­жає, що ко­жен ак­тор му­сить зна­ти весь роз­ви­ток дії, усю му­зику опе­ри.

Нас­тупно­го дня після приїзду Штольц і Верді сіда­ють за інстру­мент у ро­бочо­му кабінеті ком­по­зито­ра. Вся об­ста­нов­ка свідчить про доб­рий смак гос­по­даря. Ета­жер­ка з кни­гами. Не­вели­кий, але зруч­ний сек­ре­тер, — Улюб­ле­ний ро­яль Верді. Те­резіні ду­же по­добаєть­ся Сант-Ага­та і до­машній по­бут Верді — прос­то­та, без­по­середність… Во­на з не­терпінням че­кав пер­шої зустрічі з партією-рол­лю.

— Ма­ес­тро, — звер­таєть­ся співач­ка до Верді.— Я та­ка вдяч­на вам за зап­ро­шен­ня, та­ка ра­да…

— Ви ще ма­ло бу­ли в нас — ра­но радіти, — жар­то­ма відповідає ком­по­зитор. — По­живе­те — по­бачи­те, чи доб­ре вам тут бу­де. А за­раз — «Аїда», — і він роз­гортає клавір…

Жур­ли­во зву­чить про­ник­ли­ва ме­лодія. По­етич­на і ви­раз­на, во­на пе­редає ніжні по­чут­тя го­лов­ної ге­роїні опе­ри — Аїди. Ця ме­лодія пос­ту­пово зав­ми­рає, і «ви­пов­зає» но­ва зловісна су­вора те­ма — те­ма жерців. Во­на рос­те до грізно­го зву­чан­ня, і, ніби всту­па­ючи в бо­роть­бу з ци­ми пох­му­ро-ве­лич­ни­ми зву­ками, ор­кестр нап­ру­жено й прис­трас­но-по­рив­часто «співає» те­му Аїди. Спокій­но-зо­серед­жені акор­ди зав­ми­ра­ють, за­вер­шу­ючи ор­кес­тро­ву інтро­дукцію до опе­ри.

…Па­лац фа­ра­она. Розкіш по­коїв не­наче у­особ­лює си­лу й мо­гутність країни. Мо­лодий на­чаль­ник охо­рони па­лацу Ра­дамес слу­хає роз­повідь вер­ховно­го жер­ця: Єгип­ту заг­ро­жу­ють ефіопи, і бо­гиня Ізіда вже об­ра­ла то­го, хто по­веде єги­петсь­ке вій­сько на во­рога. Ра­дамес схвиль­ова­ний. Він прис­трас­но хо­че бу­ти пол­ко­вод­цем Єгип­ту. В у­яві Ра­даме­са — кар­ти­ни тріум­фаль­но­го свя­та. Ся­ючі на сонці фан­фа­ри і тру­би при­носять звістку про пе­ремо­гу. Мрії про сла­ву зміню­ють­ся по­етич­ною роз­повіддю про ко­хан­ня до ефіоп­ки Аїди. Ра­дамес хо­че по­вер­ну­ти по­лонянці батьківщи­ну. Ніжно й про­зоро зву­чить ро­манс Ра­даме­са. Во­каль­на партія яс­кра­во відтінюєть­ся ор­кес­тро­вим суп­ро­водом — спо­чат­ку флей­тою, потім ду­етом го­боя і фа­гота.

Мрії Ра­даме­са пе­рери­вав по­ява фа­ра­оно­вої доч­ки — Ам­неріс. Те­му цієї гор­до­витої, влад­ної дівчи­ни ве­дуть скрип­ки. Ам­неріс хо­че зна­ти таємни­цю ко­хан­ня мо­лодо­го воїна. Во­на пиль­но вдив­ляєть­ся в й­ого об­личчя, сте­жить за й­ого пог­ля­дом. Підоз­ра Ам­неріс па­дає на Аїду: по­лонян­ка збен­те­жена, схвиль­ова­ний і Ра­дамес. Гнівом і рев­но­щами охоп­ле­на Ам­неріс — не їй, фа­ра­оновій дочці, а якій­сь там ефіопці су­дило­ся бу­ти ко­ханою май­бутнь­ого пол­ко­вод­ця! Гірко оп­ла­кує свою до­лю Аїда…

Уро­чисті фан­фа­ри сповіща­ють про наб­ли­жен­ня фа­ра­она. Го­нець роз­повідає єгип­тя­нам про похід армії ефіопів на чолі з відваж­ним воїном — ца­рем Амо­нас­ро. Всь­ому на­родові ого­лошу­ють во­лю Ізіди: єги­петські пол­ки по­веде Ра­дамес. Ве­лич­но й су­воро співа­ють єгип­тя­ни свій гімн. Уро­чис­то ви­ряд­жа­ють Ра­даме­са. Ам­неріс вру­чає пол­ко­вод­цеві похідний пра­пор, усі ба­жа­ють й­ому по­вер­ну­тися з пе­ремо­гою. На­тов­пи лю­дей ідуть за ге­роєм.

Аїда ли­шаєть­ся са­ма. В її душі відбу­ваєть­ся страш­на бо­роть­ба. Цар Амо­нас­ро, вождь ефіопів, — її бать­ко. Ба­жати пе­ремо­ги Ра­даме­сові — це ба­жати смерті своєму бать­кові. По­бажа­ти пе­ремо­ги рідно­му на­родові — це при­рек­ти на по­раз­ку, гань­бу, а мож­ли­во, й смерть ко­хано­го. Мо­нолог Аїди, в яко­му роз­кри­ва­ють­ся ці су­переч­ливі по­чут­тя, ста­новить од­ну з най­кра­щих сцен опе­ри. Мо­ва ге­роїні — то схвиль­ова­но-прис­трас­на, то ніжно-по­етич­на, то спов­не­на відчаю — пе­редаєть­ся ви­раз­ною во­каль­ною дек­ла­мацією. І в ор­кестрі, і у во­кальній партії Аїди час­то з’яв­ляєть­ся те­ма ко­хан­ня.

Та ось нас­тав уро­чис­та це­ремонія вру­чен­ня Ра­даме­сові свя­щен­но­го пра­пора. Мо­лит­ва ве­ликої жриці, свя­щенні танці, енергій­ний ре­чита­тив-мо­лит­ва вер­ховно­го жер­ця пе­рерос­та­ють у підне­сену, па­тетич­ну му­зику, яку ви­копує весь ве­личез­ний хор у суп­ро­воді ор­кес­тру.

…Радісне че­кан­ня ге­роя па­нує в по­ко­ях Ам­неріс. Ра­бині оспіву­ють відваж­но­го пе­ремож­ця. Прис­трасні зак­личні фра­зи Ам­неріс, яки­ми за­вер­шу­ють­ся стро­фи уро­чис­тої пісні, спов­нені пал­кої жа­ги ко­хан­ня.

За­журе­на Аїда при­ходить в по­кої своєї гос­по­дині. Ам­неріс хо­че вивіда­ти, чи справді Аїда і Ра­дамес ко­ха­ють од­не од­но­го. Уда­ючи із се­бе щи­ру под­ру­гу, люб­ля­чу сес­тру Аїди, Ам­неріс роз­повідає про за­гибель Ра­даме­са, а потім, не­наче пе­рево­дячи свої сло­ва на жарт, ви­гукує: «Він жи­вий!..» Без­по­середні пе­режи­ван­ня Аїди — то трагічні, то радісні — не ли­ша­ють у Ам­неріс сумнівів, та Аїда й не зби­раєть­ся при­хову­вати щось від своєї гос­по­дині й су­пер­ниці. Ам­неріс лю­то не­нави­дить без­прав­ну ра­биню — щас­ли­ву об­ра­ницю Ра­даме­са. За­був­ши у роз­пачі про своє нинішнє ста­нови­ще, Аїда хо­че про­тис­та­вити се­бе Ам­неріс: «І я… доч­ка…», та, сха­менув­шись, па­дає на коліна. Про од­не бла­гає не­щас­на ефіоп­ка — ли­шити їй єди­ну радість у житті — ко­хан­ня Ра­даме­са.

Зно­ву зву­чать уро­чисті фан­фа­ри: це зустріча­ють і віта­ють пе­реможців. На ць­ому тріум­фу­ючо­му, осяй­но­му фоні страж­дання Аїди на­бира­ють особ­ли­во дра­матич­но­го ха­рак­те­ру. Ра­бині нічо­го не ли­шаєть­ся, крім смерті, якої во­на й про­сить у богів…

Уся сце­на Аїди і Ам­неріс вра­жає гли­боким пси­хологічним змістом. Вла­долюб­ну жор­стокість, хит­рий роз­ра­хунок, підступність Ам­неріс та без­по­середність, ду­шев­ну доб­ро­ту, відда­ну лю­бов і щирість Аїди Верді тон­ко втілює у ви­разній во­кальній дек­ла­мації.

…На­тов­пи лю­дей на площі у Фівах. Ве­лич­ним хо­ром зустріча­ють во­ни фа­ра­она. Й­ого суп­ро­водять почт, жерці, Ам­неріс із ра­биня­ми, яка гор­до­вито з’яв­ляєть­ся на площі. Жінки оспіву­ють ге­роя. Уро­чис­то лу­на­ють ме­лодії мар­шу. Вій­ськові колісниці, гру­пи вій­ськ ідуть до площі. За­хоп­ле­но зустрічає на­род Ра­даме­са, і Ам­неріс одя­гає на нь­ого лав­ро­вий вінок. Фа­ра­он обіцяє ви­кона­ти будь-яке ба­жан­ня пе­ремож­ця.

Та ось при­водять по­лоне­них. Се­ред ефіопів Аїда рап­том ба­чить сво­го бать­ка і ки­даєть­ся до нь­ого. Але Амо­нас­ро, при­хову­ючи, що він цар, про­сить не ви­дава­ти й­ого. Він роз­повідає ви­гада­ну історію про за­гибель ца­ря, щоб відвес­ти од се­бе підоз­ри. Амо­нас­ро бла­гає фа­ра­она по­милу­вати по­лоне­них. Про це ж са­ме про­сять на­род Єгип­ту і Ра­дамес. Фа­ра­он, нез­ва­жа­ючи на про­тес­ти жерців, відпус­кає ефіопів, тіль­ки Аїда та її бать­ко ли­ша­ють­ся за­лож­ни­ками в Єгипті. Фа­ра­он дає Ра­даме­сові най­ви­щу на­горо­ду — ру­ку Ам­неріс.

У зак­лючній сцені цієї кар­ти­ни в склад­но­му сплетінні го­лосів зли­ва­ють­ся уро­чис­те прос­лавлен­ня богів жер­ця­ми, радість на­роду, тор­жес­тво Ам­неріс, ду­шевні страж­дання Аїди і Ра­даме­са. Так у другій дії ус­клад­ню­ють­ся сто­сун­ки ге­роїв, тугіше за­тягуєть­ся ву­зол дра­ми.

…Бе­рег Нілу. Се­ред паль­мо­вих де­рев виднієть­ся храм Ізіди. Таємни­че місяч­не сяй­во освітлює бе­рег ріки, де­рева, храм. У ніль­ських во­дах відби­ва­ють­ся ме­рех­тливі зорі. Ти­ха тропічна ніч. Зву­чан­ня ор­кес­тру, що змаль­овує цю кар­ти­ну, при­мар­не, за­гад­ко­ве. Флей­та ве­де свою ме­лодію на «за­чаро­вано­му» фоні суп­ро­воду. З хра­му ли­не спів жерців і жриць, зли­ва­ючись з нічним пей­за­жем.

Сю­ди, у храм Ізіди, при­ходить Ам­неріс для ос­танньої пе­ред­шлюб­ної мо­лит­ви. Се­ред ра­бинь, які суп­ро­водять її,— Аїда. Во­на за­лишаєть­ся на бе­резі, ко­ли ца­риця із своїм поч­том за­ходить до хра­му.

Аїда жде Ра­даме­са на ос­таннє по­бачен­ня. В ор­кестрі зву­чить те­ма її ко­хан­ня. Во­на не пе­режи­ве роз­лу­ки з Ра­даме­сом. Жур­ли­во наспівує свою пас­ту­шу ме­лодію го­бой…

Нес­подіва­но з’яв­ляєть­ся Амо­нас­ро. Бать­ко ви­магає, щоб Аїда ви­пита­ла у Ра­даме­са, яким шля­хом прой­де єги­петсь­ке вій­сько. Він ма­лює пе­ред Аїдою кар­ти­ни віль­но­го жит­тя, без­хмар­но­го щас­тя. Амо­нас­ро роз­повідає дочці про страж­дання Ефіопії, на­гадує про смерть ма­тері, але Аїда не мо­же од­ва­жити­ся на об­ман Ра­даме­са. Во­каль­на партія Амо­нас­ро, спо­чат­ку прой­ня­та гли­боким лірич­ним по­чут­тям, співу­ча і гнуч­ка, стає дра­матич­ною і су­ворою, — бать­ко прокл­пнає не­покірну доч­ку. На­решті Аїда по­год­жуєть­ся ви­кона­ти й­ого про­хан­ня.

Ра­дамес при­ходить на по­бачен­ня з Аїдою радісно схвиль­ова­ний: він вірить, що й­ого ко­хан­ня по­долає всі пе­реш­ко­ди. Ши­рота і наспівність ме­лодії, енергій­ний ритм свідчать про й­ого прис­трасні по­чут­тя. Репліки Аїди в ду­еті з Ра­даме­сом ста­ють без­надій­ни­ми, сум­ни­ми, «ля­га­ючи» на ви­раз­ну ме­лодію го­боя, прой­ня­ту ту­гою за батьківщи­ною, сер­дечністю і смут­ком. І Ра­дамес, зреш­тою, пос­ту­паєть­ся бла­ган­ням ко­ханої — в да­леко­му краю вже ніщо не по­рушить їхнь­ого щас­тя. Він мріє про світле, прек­расне май­бутнє… На про­хан­ня Аїди Ра­дамес на­зиває місце, яким прой­дуть єги­петські вій­ська. З ук­риття ви­ходить Амо­нас­ро й, не хо­ва­ючи своїх по­чуттів, зловтішно, з яко­юсь лю­тою радістю пов­то­рює таємну наз­ву. Жах охоп­лює Ра­даме­са, ко­ли він дізнаєть­ся, що Амо­нас­ро — ефіопсь­кий цар. Мар­но умов­ляє й­ого Аїда втек­ти з ни­ми.

Рап­том чу­ти го­лос Ам­неріс — закінчи­лась уро­чис­та пе­ред­шлюб­на це­ремонія. Ра­дамес зу­пиняє Амо­нас­ро, який ки­даєть­ся на фа­ра­оно­ву доч­ку з кин­джа­лом. «Зрад­ник» доб­ровіль­но віддаєть­ся до рук вар­ти. Аїда і Амо­нас­ро зни­ка­ють.

…У підзе­меллі під па­лацом фа­ра­она зне­магає Ра­дамес. Ско­ро нас­та­не час су­ду. З’яв­ляєть­ся Ам­неріс. У її душі бо­рють­ся про­тилежні по­чут­тя: лю­бов і жа­доба пом­сти, рев­нощі й ба­жан­ня вря­тува­ти Ра­даме­са. Ам­неріс про­сить й­ого виз­на­ти свою про­вину — ли­ше це мо­же вря­тува­ти й­ого від нев­бла­ган­но­го су­ду жерців. Та Ра­дамес не хо­че прий­ня­ти до­помо­ги Ам­неріс, ад­же це во­на при­нес­ла не­щас­тя і й­ому, і Аїді. Прис­трас­но-підне­сено зву­чать звер­тання Ам­неріс до Ра­даме­са. Ши­рока, плав­на ме­лодія спов­не­на па­тети­ки, гнуч­ка і ви­раз­на.

Від Ам­неріс Ра­дамес дізнаєть­ся, що Аїду вря­това­но. Те­пер у нь­ого бу­дуть си­ли прий­ня­ти будь-яке по­каран­ня, при­гото­ване й­ому жер­ця­ми. Ось і во­ни: у підзе­меллі чу­ти їхній су­воро-уро­чис­тий спів. Тричі звер­таєть­ся вер­ховний жрець до Ра­даме­са, і грізні ви­гуки тром­бо­на що­разу підкрес­лю­ють фа­таль­ну важ­ливість цих хви­лин. За­питан­ня пов­то­рює хор жерців. Їхні го­лоси зву­чать пох­му­ро й зловісно. Та Ра­дамес мов­чить. Гур­ко­че ба­рабан, зву­чить звер­тання Ам­неріс до богів, спов­не­не відчаю, ко­хан­ня до Ра­даме­са, гніву й люті до жерців.

Ого­лоше­но страш­ний ви­рок: за­муру­вати Ра­даме­са жи­вим у підзе­меллі. Марні прок­ляття і во­лан­ня Ам­не-ріс. «Він зра­див, він пом­ре!» — бай­ду­же відповіда­ють жерці.

….У кам’япо­му, глу­хо за­муро­вано­му склепі Ра­дамес че­кає смерті. Рап­том він чує чий­сь стогін. Це Аїда схо­вала­ся тут, щоб умер­ти ра­зом з ко­ханим.

Пе­ред­смертний ду­ет Аїди і Ра­даме­са зву­чить на фоні мо­литов­но­го співу жерців у храмі та ре­чита­тиву Ам­неріс, яка бла­гає бо­гиню пос­ла­ти про­щен­ня ко­хано­му.

…Верді пе­регор­нув ос­танню сторінку опе­ри. Те­реза схвиль­ова­на. На очах у неї сль­ози — во­на гли­боко вра­жена трагічною до­лею Аїди, яс­кра­вим про­тис­тавлен­ням світло­го, чис­то­го ко­хан­ня жор­сто­кості тем­них сил пригнічен­ня й дес­по­тиз­му.

— Я із за­дово­лен­ням співа­тиму Аїду, я вже люб­лю мою ге­роїню, щи­ро дя­кую вам, ма­ес­тро! — не мо­же зас­по­коїти­ся співач­ка…

8 лю­того 1872 ро­ку публіка «Ла Ска­ла» віта­ла Верді та й­ого но­ву опе­ру. Ком­по­зитор був за­дово­лений.

— Ця опе­ра на­лежить до моїх най­кра­щих творів, — ска­зав він. — Час пос­та­вити її на те місце, яко­го во­на зас­лу­говує…

Тра­вень 1873 ро­ку приніс всій Італії сум­ну звістку: по­мер відо­мий пись­мен­ник Алес­сан­дро Ман­дзоні. Верді, який зав­жди за­хоп­лю­вав­ся тво­рами Ман­дзоні, зап­ро­пону­вав на­писа­ти тра­ур­ний твір — «Реквієм» до пер­шої річниці смерті «ве­ликої лю­дини». Міські власті по­годи­лися, і 22 трав­ня 1874 ро­ку під ке­руван­ням ав­то­ра «Реквієм» бу­ло ви­кона­но в со­борі св. Мар­ка. Ве­личез­ний успіх суп­ро­вод­жу­вав но­вий твір Верді — три кон­цертні ви­конан­ня посліду­вали май­же од­не за од­ним. Зго­дом «Реквієм» проз­ву­чав у Па­рижі, Лон­доні, Берліні, Відні.

Ство­рен­ня і пос­та­нов­ка двох ви­дат­них творів у 70-і ро­ки — «Аїди» та «Реквієму» — бу­ли не­наче ру­бежем твор­чо­го шля­ху Верді. По­чали­ся ро­ки твор­чо­го мов­чання. Верді жи­ве у Сант-Агаті й тіль­ки па зи­мові місяці виїжджає до Ге­нуї. Й­ого при­ваб­лює сіль­ське жит­тя, по­добаєть­ся про­води­ти час се­ред місце­вих се­лян, пра­цюва­ти на свіжо­му повітрі. Зовпішній виг­ляд зовсім не ви­дає ус­лавле­ного італій­сько­го ком­по­зито­ра. Зай­ма­ючись ци­ми прос­ти­ми спра­вами, Верді постій­но ду­має про до­лю сво­го на­роду, про до­лю су­час­ної мо­лоді. З бо­лем пи­ше він про важ­ке ста­нови­ще своєї країни: го­лод, жеб­рац­тво, без­робіття — жах­ливі страж­дання пе­режи­ває італій­ський на­род. Верді шу­кає суспіль­но-політич­них при­чин ць­ого і об­ви­нува­чує уряд, який замість ро­боти і хліба на­родові по­силає сол­дат для роз­гро­му де­монс­трацій про­тес­ту. Пе­ребу­дови, які Верді здій­снює на віллі Сант-Ага­та, він за­думує не стіль­ки для влас­но­го за­дово­лен­ня, скіль­ки для то­го, щоб до­помог­ти бідня­кам за­роби­ти собі на хліб.

Верді хви­лює ста­нови­ще італій­сько­го му­зич­но­го те­ат­ру, даль­шо­го роз­витку вітчиз­ня­ного опер­но­го мис­тец­тва. Та при ць­ому він не пи­ше жод­ної но­ти, навіть не шу­кає опер­них сю­жетів. Друзі ком­по­зито­ра бо­ляче пе­режи­ва­ють й­ого дов­ге мов­чання…

Знай­омс­тво з Ар­ри­го Бой­то, об­да­рова­ним му­зикан­том і по­етом, ста­ло по­чат­ком ро­боти над но­вою опе­рою. Бой­то, який мріяв про сумісну пра­цю з Верді, по­казав ком­по­зито­рові ескізи сво­го лібрет­то за тра­гедією Шекспіра «Отел­ло». Цей за­дум знай­шов у Верді жи­вий відгук — він дав­но мріяв ство­рити опе­ру на цей сю­жет, але не зна­ходив справжнь­ого лібрет­тиста. По­чала­ся нап­ру­жена пра­ця. Ви­мог­ли­вий, на­полег­ли­вий, Верді при­мушу­вав лібрет­тиста кіль­ка разів пе­рероб­ля­ти ок­ремі сце­ни, епізо­ди, фра­зи. Бой­то з охо­тою підко­ряв­ся всім ви­могам ком­по­зито­ра, ро­зуміючи їхню цілко­виту об­грун­то­ваність. Пра­цював Верді повіль­но, іноді на де­який час за­лишав ро­боту, а потім знов по­вер­тався до неї. І, на­решті, і лис­то­пада 1886 ро­ку Верді на­писав у листі до дру­га:

«…«Отел­ло» зовсім закінче­но!»

Май­же зра­зу Мілансь­кий те­атр по­чав ро­зучу ка­ти но­вий твір ве­лико­го італій­ця.

Пос­та­нов­ки «Отел­ло», по­чина­ючи з те­ат­ру «Ла Ска­ла», про­ходять з ве­личез­ним тріум­фом у ба­гать­ох містах Італії та інших євро­пей­ських дер­жав. Ви­датні му­зичні діячі — ком­по­зито­ри, кри­тики, ви­конавці — ви­соко оціни­ли но­ву опе­ру ць­ого, за вис­ло­вом Чай­ковсь­ко­го, «геніаль­но­го стар­ця». Тут Верді відкри­ває нові шля­хи в опер­но­му мис­тецтві, ство­рю­ючи прек­расний зра­зок му­зич­ної дра­ми.

Ми­нуло порівня­но не­бага­то ча­су після за­вер­шення «Отел­ло», і ста­ло відо­мо, що Верді пра­цює над но­вим тво­ром — комічною опе­рою «Фаль­стаф». Ком­по­зито­ру бу­ло 77 років. Він не відра­зу по­годив­ся на про­позицію Бой­то пи­сати опе­ру, але лібрет­тисту вда­лося пе­реко­нати Верді,— ос­тання опе­ра по­вин­на ве­сел­пти ду­шу, тре­ба твор­чий шлях пе­ремож­но за­вер­ши­ти «Фаль­ста­фом»…

Верді пра­цював не поспіша­ючи і у 1893 році здій­снив свою дав­ню мрію — на­писав опе­ру за сю­жетом ко­медії Шекспіра «Віндзорські витівниці»… Со­кови­то, життєрадісно, ве­село зву­чить му­зика «Фаль­ста­фа».

80-річний ком­по­зитор був при­сутнім на трь­ох прем’єрах своєї ос­танньої опе­ри — в Мілані, Римі й Па­рижі. По­вер­нувшись у Сант-Ага­ту, Верді зай­маєть­ся гро­мадсь­ки­ми спра­вами: постій­но сте­жить за ро­ботою лікарні, по­будо­ваної на й­ого власні кош­ти, піклуєть­ся про спо­руд­ження в Мілані бу­дин­ку для ста­рих му­зикантів.

Ос­танні тво­ри ком­по­зито­ра — чо­тири са­мостійні хо­рові ком­по­зиції — не втра­тили ви­раз­ності й емоцій­ної си­ли.

По­мер Верді у січні 1901 ро­ку на улюб­леній віллі Сант-Ага­та. За за­повітом й­ого по­хова­ли з най­простіши­ми це­ремоніями па сіль­сько­му кла­довищі. Не­заба­ром прах Верді уро­чис­то пе­ренес­ли до Бу­дин­ку ста­рих му­зикантів у Мілані. Трис­та ти­сяч чо­ловік суп­ро­вод­жу­вали ве­лико­го ма­ес­тро в ос­танню путь…

Вірний син сво­го на­роду, Верді оспівав у своїх тво­рах сво­боду, ге­роїзм борців з ти­ранією. Най­кращі творіння ве­лико­го італій­сько­го ком­по­зито­ра Джу­зеп­пе Верді жи­тимуть вічно, бо вічна лю­бов лю­дей до й­ого прек­расної му­зики.