НЕЗАКІНЧЕНА СИМФОНІЯ (Ф.Шуберт)

Франц прий­шов на ек­за­мен ра­зом із бать­ком. Від при­роди мов­чазний і со­ром’яз­ли­вий, він зніче­но ог­ля­дав­ся. Хлоп­ча­ки по­чали глу­зува­ти з й­ого по­тер­то­го сюр­тучка, об­зи­вати мель­ни­ковим си­пом. Їхпі насмішки ще біль­ше роз­па­люва­ла Фран­цо­ва ко­рот­ко­зорість. Та ось по­чав­ся ек­за­мен, і всі при­ниш­кли. Один за од­ним вхо­дили хлоп­ча­ки до кімна­ти, в якій засіда­ла комісія на чолі із са­мим Ан­тоніо Сальєрі.

Це ім’я бу­ло ду­же по­пуляр­не у Відні й вик­ли­кало ша­ноб­ли­вий тре­пет. Відо­мий на той час ком­по­зитор, він був од­ним з най­улюб­леніших прид­ворних му­зикантів. Й­ого опе­ри ста­вили­ся на сце­нах віденсь­ких те­атрів, інстру­мен­тальні п’єси ви­кону­вали­ся в кон­цертах. Сальєрі — виз­на­ний му­зич­ний пе­дагог, ав­то­ритет­ний і досвідче­ний. Не­випад­ко­во са­ме Ан­тоніо Сальєрі пе­ревіряв му­зичні здібності хлоп­чиків, які всту­пали до Віденсь­ко­го конвікту^[1].

Франц не ду­же хви­лював­ся, ад­же він ніко­ли не відчу­вав у му­зиці жод­них труд­нощів. На­решті, й­ого пок­ли­кали. Хви­лини, по­ки ек­за­мену­вали Фран­ца, зда­лися й­ого бать­кові вічністю, і тіль­ки при­род­на стри­маність до­помог­ла й­ому взя­ти се­бе в ру­ки.

Двері відчи­нили­ся, і Франц вий­шов з ек­за­мену. Не­давні «во­роги» щіль­ним ко­лом ото­чили й­ого:

— Ну що?

Франц роз­губле­но гля­нув на хлоп­чиків, потім пе­ревів пог­ляд на бать­ка й усміхнув­ся:

— Здаєть­ся, прий­ня­ли…

Він на­родив­ся у північно-західно­му пе­редмісті Відня — Хіммель­пфорт­грунді в ос­танній день січня 1797 ро­ку. Го­лова сім’ї — трид­ця­тичо­тирилітній учи­тель віденсь­ко­го пе­редмістя Франц-Те­одор Шу­берт був уже бать­ком трь­ох синів. Ви­бив­шись із се­лян і здо­був­ши освіту, ста­ран­ний і доб­ро­поряд­ний, він нав­чав дітей бідняків і мріяв про вчи­тель­ську кар’єру для своїх синів. Франц-Те­одор ду­же серй­оз­ну ува­гу приділяв ви­хован­ню й освіті дітей. Окрім за­галь­них за­нять, він про­водив з ни­ми й му­зичні уро­ки. Зви­чай­но, у житті потрібно ма­ти постій­ний шма­ток хліба. Про­фесія вчи­теля зда­вала­ся й­ому найбільш підхо­дящою для ць­ого. Хва­лити бо­га, він сам має змо­гу да­ти своїм дітям все не­обхідне. Але тре­ба три­мати їх су­воріше.

Ко­ли Франц-Те­одор по­чинав уро­ки му­зики із стар­ши­ми си­нами, ма­лень­ко­го Фран­ца ніяк не мож­на бу­ло втри­мати на кухні. Він по­тихень­ку про­бирав­ся до две­рей і, при­пав­ши ку­черя­вою голівкою до щіли­ни, слу­хав, як гра­ють бра­ти. Ко­ли ті бра­ли неп­ра­вильні зву­ки, на об­личчі у Фран­ца з’яв­ля­лася гри­маса нев­до­волен­ня.

Все жит­тя ма­люка бу­ло пов’яза­не з до­машнім світом, об­ме­женим однією кімна­тою і кух­нею. Та­ких квар­тир в бу­дин­ку під наз­вою «Чер­во­ний рак» бу­ло шістнад­цять. їх на­селя­ли такі самі «ба­гатії», як Шу­бер­ти. У Хіммель­пфорт­грунді і нав­ко­лишніх віденсь­ких пе­редмістях — Ліхтен­талі і Рос­сау — бу­ло зо­серед­же­но ре­монтні май­стерні, шов­кові ма­нуфак­ту­ри, пи­воварні та це­гельні за­води, фаб­ри­ки фар­фо­рових ви­робів. Дрібні ремісни­ки й робітни­ки гус­то на­селя­ли цей рай­он, гніздя­чись у ма­лень­ких ти­пових квар­тирках.

Шу­бер­ти жи­ли тут до 1801 ро­ку. Але сім’я роз­роста­лася, квар­ти­ра ста­вала тісною. Після важ­ко­го ро­бочо­го дня не­мож­ли­во бу­ло знай­ти ку­точ­ка для відпо­чин­ку. А пра­ця в школі ду­же вис­на­жува­ла: пе­репов­нені кла­си, ба­гато уроків. Більшість дітей бідняків учи­лася без­плат­но, от­же за­робіток учи­теля був мізер­ний.

Після дов­гих по­шуків Франц-Те­одор знай­шов на сусідній ву­лиці, Зой­лен­гассе, не­вели­кий бу­динок. Тут мож­на бу­де зруч­но розмісти­ти шко­лу і ви­корис­та­ти час­ти­ну приміщен­ня для жит­ла. На гроші, що бу­ли взяті в борг, Шу­берт ку­пує бу­динок. І ось вже приз­на­чено день пе­реїзду.

Старші діти до­пома­гали бать­кам пе­рено­сити речі, а Франц із сусідсь­ки­ми хлоп­ча­ками-ро­вес­ни­ками га­сали в зах­ваті від нез­вично­го гар­ми­деру й ме­тушні. Увесь «Чер­во­ний рак» про­вод­жав пе­ресе­ленців. Щоп­равда, Шу­бер­ти жи­тимуть близь­ко, од­на­че про­щали­ся всерй­оз. Візок ру­шив. По­пере­ду — жит­тя, спов­не­не таємниць і нес­подіва­них при­год…

І справді, жит­тя Фран­цо­ве те­пер зміни­лося. Хоч ос­воєно вже усі двірські за­капел­ки і все ста­ло бу­ден­ним, звич­ним, щось но­ве увій­шло в по­ведінку Фрап­ца. Він став до­росліший, серй­озніший. Бать­ко й бра­ти по­чали поміча­ти, що хлоп­чик не тіль­ки прос­тоює біля две­рей, прис­лу­ха­ючись до гри стар­ших братів. Час­то й­ого мож­на бу­ло зас­та­ти за ста­рень­ким фор­тепіано: він підби­рав ме­лодії п’єс, які чув. Й­ого ру­ченя­та ле­жали на клавіатурі при­род­но, як у справжнь­ого піаніста. Та й підби­рав він відра­зу ме­лодію з аком­па­немен­том, обо­ма ру­ками.

— Ма­буть, час по­чина­ти з Фран­цом уро­ки му­зики, — вирішив бать­ко. На скрипці він учив й­ого сам, як і всіх інших дітей, а фор­тепіан­ною грою з ним мав зай­ма­тися брат Ігнац. Хай це бу­де для нь­ого пер­ша вчи­тель­ська прак­ти­ка.

Так по­чали­ся для Фран­ца дні нав­чання… Бать­кові уро­ки бу­ли цікаві. Він по­казу­вав, як тре­ба три­мати скрип­ку, сми­чок, і ма­лень­кий Франц ста­ран­но ви­кону­вав зав­дання Фран­ца-стар­шо­го. Ду­же ско­ро він уже грав ко­роткі п’єси. Нав­чання гри на фор­тепіано пішло ще швид­ше. Ігнац з радістю роз­повідав бать­кам про над­зви­чайні успіхи сво­го ма­лень­ко­го уч­ня.

— Ми­не ще тро­хи ча­су, — ка­зав він, — і Фран­цові потрібен бу­де справжній вчи­тель, а не та­кий, як я.

— Нічо­го, нічо­го, — зас­по­ко­ював й­ого бать­ко, — ти ще ба­гато чо­го мо­жеш нав­чи­ти ма­люка.

Че­рез кіль­ка місяців «про­роц­тво» Ігна­ца збу­лося. Під час уро­ку Франц ска­зав бра­тові:

— Здаєть­ся, я вже мо­жу гра­ти без те­бе. Все, що ти по­казуєш мені на уро­ках, я вже знаю…

Стар­ший брат відповів мен­шо­му ко­рот­ко й по-діло­вому:

— Ма­буть, твоя прав­да, Фран­це. Ти пішов да­леко, хо­ча вчиш­ся не­дав­но. На­пев­но, бать­ко ско­ро відве­де те­бе до па­на Холь­це­ра.

— І я співа­тиму в й­ого хорі? — Фран­цові оче­нята заб­ли­щали.

— Га­даю, бу­деш не тіль­ки співа­ти, а й гра­ти в ор­кестрі й навіть зай­ма­тися з па­ном Холь­це­ром кон­тра­пун­ктом та ге­нерал-ба­сом.

Мо­ва й­шла про Міха­еля Холь­це­ра — ре­ген­та цер­ковно­го хо­ру в пе­редмісті Ліхтен­таль. У Холь­це­ра, досвідче­ного пе­даго­га і гра­мот­но­го му­зикан­та, вчи­лося ба­гато дітей пе­редмістя, в то­му числі й Фран­цові бра­ти. Пла­тою за нав­чання бу­ла участь хлоп­чиків у цер­ковно­му хорі та ор­кестрі. На цих умо­вах га­дали влаш­ту­вати й Фран­ца, ко­ли й­ому пішов вось­мий рік.

Ста­рий ре­гент зустрів Фран­ца-Те­одо­ра привітно — обид­ва й­ого си­ни бу­ли слух­няні, ста­ранні. Пе­ревірив­ши му­зичні дані хлоп­чи­ка, пос­лу­хав­ши й­ого гру на скрипці та фор­тепіано, Холь­цер пос­лав й­ого по­гуля­ти й ска­зав бать­кові:

— У ва­шого хлоп­чи­ка здібності нез­ви­чайні. Важ­ко за­раз го­вори­ти, що з нь­ого вий­де. Але га­даю, що вчи­ти й­ого бу­де лег­ко й ціка­во, і я ро­бити­му це з ве­ликим за­дово­лен­ням.

— Ви над­то добрі, вкло­нив­ся Франц-Те­одор, про­ща­ючись.

І справді, уро­ки з Фрап­цом при­носи­ли Міха­елю Холь­це­ру справ­жню на­соло­ду. Лег­ко й швид­ко схоп­лю­вав хлоп­чик усі «пре­муд­рості» му­зич­ної на­уки, тон­ко відчу­вав най­складніші спо­лучен­ня акордів, чут­ли­во сприй­ма­ючи му­зику, і Холь­це­ру ча­сом зда­вало­ся: май­же все, що він по­казу­вав Фран­цу, той уже знав. Уро­ки пе­рет­во­рюва­лися у бесіди рівних за знан­ня­ми му­зикантів, і ве­лика різни­ця у віці анітро­хи не за­важа­ла. Нев­довзі ре­гент пе­реко­пав­ся, що Фран­цові не­обхідно вчи­тися му­зики по-справжнь­ому, серй­оз­но і у ве­ликих му­зикантів. Про­те Холь­цер доб­ре знав хлоп­чи­ково­го бать­ка і ро­зумів, що бу­де не­лег­ко пе­реко­нати в ць­ому стар­шо­го Шу­бер­та.

Якось після закінчен­ня відпра­ви Холь­цер поп­ро­сив Фран­ца пок­ли­кати бать­ка.

— А сам мо­жеш іти, ти віль­ний, — і він лас­ка­во пог­ла­див по голівці сво­го улюб­ленця.

Франц-Те­одор Шу­берт прий­шов до Холь­це­ра, як зав­жди, «зас­тебну­тий на всі гуд­зи­ки», стри­маний, мов­чазний.

— Мо­же, ви нев­до­волені Фран­цом? — спи­тав він після зви­чай­но­го привітан­ня.

— Ні, па­не Шу­берт, але я зап­ро­сив вас для то­го, щоб по­гово­рити са­ме про Фран­ца.

Увесь виг­ляд бать­ка го­ворив, що він го­товий покірно вис­лу­хати все.

— Річ у тім, що та­кого уч­ня в ме­не ще не бу­ло, — по­чав Холь­цер. — Він на­перед знає все, що я й­ому по­казую.

На об­личчі Шу­бер­та про­май­ну­ла радісна усмішка.

— Так, так! — вів далі ре­гент. — Ви ро­зумієте, що ніяких уроків я й­ому не да­вав. Прос­то бесіду­вав з ним… — Холь­цер за­мис­лився й до­дав, усміхнув­шись: — І мов­чки за­хоп­лю­вав­ся.

— Усе, що ви ска­зали, па­не Холь­цер, над­зви­чай­но приємно. Але хлоп­чик по­винен бу­ти вчи­телем — та­ка тра­диція на­шої сім’ї. А ви й самі знаєте, що му­зичні знан­ня у нашій справі не ста­нуть на за­ваді, нав­па­ки, зав­жди до­помо­жуть в житті.

— Це я знаю. Але доз­воль­те вам за­пере­чити — Франц по­винен ста­ти му­зикан­том. У нь­ого не­аби­яка об­да­рованість. Че­рез мої ру­ки прой­шло чи­мало дітей, але та­кого ще не бу­ло і ду­маю, що й не бу­де. Такі здібності трап­ля­ють­ся ду­же рідко.

— За­раз ще важ­ко пе­ред­ба­чити, па­не Холь­цер, у що виллєть­ся й­ого об­да­рованість. Але я не хотів би ба­чити й­ого му­зикан­том. Хіба це діло? Хіба мож­на му­зику ро­бити про­фесією?

— Ва­ша прав­да, па­не Шу­берт, ли­ше в од­но­му: у Відні му­зикан­там, справді, жи­веть­ся не­солод­ко. Але бу­ва­ють такі лю­ди, яким це, як то ка­жуть, на ро­ду на­писа­но, і нех­ту­вати цим не мож­на. Ад­же у Фран­ца в од­но­му мізинці вміщуєть­ся вся гар­монія! — з підне­сен­ням ви­гук­нув Холь­цер.

Він ба­чив, що чим біль­ше він пе­реко­нував Шу­бер­та-бать­ка, тим упертішим той ста­вав. Зро­зуміло, важ­ко відмо­вити­ся від звич­ної дум­ки про те, що син бу­де вчи­телем. Ну що ж, ко­ли Франц справді праг­ну­тиме ста­ти му­зикан­том, то ніякі бать­кові за­боро­ни не змо­жуть спи­нити й­ого. А зав­дання й­ого, Міха­еля Холь­це­ра, — всіля­ко до­пома­гати хлоп­чи­кові в му­зич­но­му роз­витку, хо­ча, не­ма чо­го при­хову­вати, він не раз помічав, що Фран­цові ба­гато що даєть­ся кра­ще й швид­ше, аніж й­ому са­мому.

Сло­ва Холь­це­ра вик­ли­кали в ста­рого Шу­бер­та де­яке роз­дра­туван­ня, про­те й­ому бу­ло ду­же приємно по­чути про не­аби­які здібності си­на. Вод­но­час він бо­яв­ся, що Франц звер­не в бік з про­топ­та­ної вчи­тель­ської стеж­ки, до якої він го­тує усіх своїх синів. Му­зич­на об­да­рованість мен­шо­го си­на зав­жди бу­ла для нь­ого фак­том без­пе­реч­ним. А за­раз, після роз­мо­ви з Холь­це­ром, ста­ла ще оче­виднішою. І ко­ли в ос­танніх чис­лах трав­ня 1808 ро­ку у «Віденській га­зеті» з’яви­лося ого­лошен­ня про відкрит­тя конвікту, пер­спек­ти­ва влаш­ту­вати ту­ди си­на зда­лася й­ому більш ніж при­ваб­ли­вою.

Ко­ролівсь­кий імпе­раторсь­кий конвікт був у віданні чер­не­чого ор­де­на. Діти арис­тократів учи­лися і жи­ли тут ок­ре­мо від бюр­герсь­ких синів. Ви­хованців три­мали ду­же су­воро. Їм не ве­лено бу­ло хо­дити в місто навіть за доз­во­лом учи­телів. Фор­ма учнів — ни­зень­кий три­кут­ний ка­пелюх і білий шарф, відкри­тий тем­но-ко­рич­не­вий сюр­тук із зо­лотим епо­летом на од­но­му плечі та блис­ку­чими гуд­зи­ками, жи­лет­ка, що опус­ка­лася з-під сюр­ту­ка на живіт, ко­ротенькі пан­та­лони і че­реви­ки з пряж­ка­ми — бу­ла ста­ромод­на й важ­ка. За­те по ній од­ра­зу мож­на бу­ло впізна­ти ви­хованців конвікту се­ред інших віденсь­ких хлоп­чиків.

У пансіоні-інтер­наті та­кож жи­ли учні гімназії, яких го­тува­ли до всту­пу в універ­си­тет. Тут же нав­ча­лися хлоп­чи­ки-співа­ки прид­ворної ка­пели. Са­ме сю­ди і всту­пив Франц.

Всіма му­зич­ни­ми за­нят­тя­ми у конвікті ке­рував Вен­цель Ру­жич­ка. Чех за по­ход­женням, він біль­шу час­ти­ну жит­тя провів у Відні. При­ходя­чи до конвікту двічі па тиж­день, він да­вав хлоп­чи­кам уро­ки гри на фор­тепіано, ор­гані та альті, вів за­нят­тя з те­орії му­зики. Ор­кестр конвікту під ке­руван­ням Ру­жич­ки ско­ро до­сяг­нув ви­соко­го ви­конавсь­ко­го рівня: в й­ого ре­пер­ту­арі бу­ли сим­фонії Гай­дна, Мо­цар­та і навіть перші дві сим­фонії Бет­хо­вена. Але, по­ряд з ци­ми тво­рами, ви­кону­вали­ся ма­лоз­начні, хоч і ме­лодійні, увер­тю­ри дру­горяд­них віденсь­ких ком­по­зиторів.

За­нят­тя ор­кес­тру при­ваб­лю­вали віденсь­ку публіку. В по­гожі ве­чори, ко­ли вікна бу­ли відчи­нені, біля конвікту зби­рав­ся ве­ликий на­товп лю­дей. По­вер­та­ючись з про­гулян­ки, во­ни за­пов­ню­вали про­вулок і слу­хали гру ор­кес­тру. Тоді че­рез про­вулок не мож­на бу­ло пі проїха­ти, ні прой­ти. Му­зич­ний май­стер, що жив нав­про­ти конвікту, поспішав ви­нес­ти да­мам стільці. Під вікна­ми па­нува­ла гли­бока ти­ша — зовсім як у залі під час кон­церту… Май­стер пи­шав­ся: «Ось як гра­ють хлоп­чи­ки конвікту! Ось який наш ма­ес­тро пан Ру­жич­ка!»

Му­зичні за­нят­тя — гра в ор­кестрі та індивіду­альні уро­ки з Ру­жич­кою — бу­ли для Фран­ца єди­ною відра­дою й­ого жит­тя у конвікті. Спо­чат­ку на ор­кес­тро­вих ре­петиціях Франц не грав, а тіль­ки підно­сив но­ти й пуль­ти. Че­рез який­сь час Ру­жич­ка по­садив но­вач­ка для про­би до дру­гих скри­пок. Слух досвідче­ного му­зикан­та підка­зав й­ому, що хлоп­чик чу­дово чи­тає з лис­та і грає ду­же чис­то. Тоді Ру­жич­ка став пос­ту­пово прив­ча­ти й­ого замість се­бе ке­рува­ти ор­кес­тром. Юні му­зикан­ти враз виз­на­ли но­вень­ко­го. Франц був скром­ний, доб­рий і лагідний, але фаль­ши­вої гри не терпів.

Якось під час вечірньої ре­петиції Франц відчув на собі чий­сь пиль­ний пог­ляд. Ні на мить не пе­рери­ва­ючи гри, він по­вер­нувся і по­бачив, що на нь­ого уваж­но ди­вить­ся один ви­хова­нець-юрист, яко­го він раніше вже помічав у ор­кестрі. Цей хлоп­чик був знач­но стар­ший за Фран­ца. Він уваж­но слу­хав гру Шу­бер­та — ве­дучо­го у групі дру­гих скри­пок. Франц час од ча­су ло­вив на собі й­ого до­пит­ли­вий пог­ляд. Ре­петиція закінчи­лась і, вкла­да­ючи скрип­ку в фут­ляр, Шу­берт по­чув роз­мо­ву між стар­ши­ми ви­хован­ця­ми— юрис­том і й­ого то­вари­шем. Во­ни за­хоп­ле­но го­вори­ли про Фрап­ца, і у нь­ого на серці, мож­ли­во, впер­ше за весь час нав­чання в конвікті, по­тепліша­ло…

Після най­ближ­чої ре­петиції, на яку Франц че­кав з особ­ли­вим хви­люван­ням, юнак-юрист підій­шов до Шу­бер­та. Між ни­ми зав’яза­лася жва­ва бесіда, і хлопці вий­шли ра­зом, об­го­ворю­ючи му­зику, яку гра­ли на за­нятті ор­кес­тру.

— Як тобі спо­добав­ся ме­ну­ет із сим­фонії Мо­цар­та?

— Я не знаю нічо­го більш за­хоп­лю­ючо­го, ніж ця сим­фонія, — відповів Франц хлоп­цеві, як давнь­ому знай­омо­му. — Во­на ме­не вра­жає. А тріо в ме­ну­еті… це ж… — він по­мов­чав се­кун­ду, — це спів ан­гелів.

По до­розі Й­озеф Шпа­ун — так зва­ли но­вого Фран­цо­вого співроз­мовни­ка — роз­повів про кон­церт в Шен­бруні. Там, у са­лоні ер­цгер­цо­га Ру­доль­фа, гру ор­кес­тру слу­хав Бет­хо­вен. Сам Бет­хо­вен! — Франц був при­голом­ше­ний, ад­же вис­туп цей був всь­ого за кіль­ка місяців до й­ого всту­пу в конвікт. Як він мріяв про зустріч з ве­ликим ком­по­зито­ром! Усе, що й­ому до­води­лося чу­ти із му­зики Бет­хо­вена, гли­боко хви­люва­ло й­ого. Ось і в ор­кестрі во­ни гра­ли перші дві сим­фонії і ще Сь­ому, ля-ма­жор­ну. Франц го­ворив про неї із за­хоп­ленням.

Поп­ро­щали­ся Шу­берт і Шпа­ун дру­зями. Відтоді їх час­то мож­на бу­ло ба­чити ра­зом. Нез­ва­жа­ючи на різни­цю у віці, їх ба­гато чо­го зв’язу­вало і, на­сам­пе­ред, — му­зика. Во­ни га­ряче об­го­ворю­вали тво­ри, які грав ор­кестр або які чу­ли, і сма­ки їхні збіга­лися. Обид­ва прис­трас­но лю­били му­зику Мо­цар­та.

— Це най­кра­ща увер­тю­ра в усь­ому світі! — ви­гук­нув Франц про увер­тю­ру до мо­цартівсь­ко­го «Весілля Фіга­ро». Але, за­мис­лившись, до­дав: — Я ма­ло не за­був про «Чарівну флей­ту».

Відчу­ва­ючи з бо­ку Шпа­уна щи­ру при­хильність до се­бе, Франц при всій своїй со­ром'яз­ли­вості й зам­кну­тості був з ним відвер­тий. Вже ба­гато разів й­ому хотіло­ся поділи­тися з дру­гом важ­ли­вою но­виною, але що­разу вія відкла­дав цю роз­мо­ву. Тут, у конвікті, Франц по­чав пи­сати не­великі фор­тепіанні п’єси, час­то в ха­рак­тері ме­ну­етів. Він ро­зумів, що бать­ко ніко­ли не по­годить­ся на й­ого му­зич­ну кар’єру, і був го­товий до бо­роть­би. Нев­певненість вик­ли­кало інше: чи справді доб­ре те, що він пи­ше, а мо­же, це ба­наль­но, неціка­во? Хотіло­ся по­каза­ти вдум­ли­вому дру­гові свої перші спро­би.

Од­но­го ра­зу Шпа­ун увій­шов до му­зич­ної кімна­ти, де Франц роз­би­рав мо­цартівсь­ку со­нату. Щоб не за­важа­ти, він сів у кут­ку, че­ка­ючи закінчен­ня пер­шої час­ти­ни. Після ос­таннь­ого акор­ду Франц підій­шов до дру­га, і між ни­ми по­чала­ся та­ка за­душев­на роз­мо­ва, ко­ли один од­но­го ро­зуміє з півсло­ва. Са­ме тоді Шу­берт поп­ро­сив дру­га де­що пос­лу­хати. Шпа­уну му­зика бу­ла не знай­ома, але ду­же спо­доба­лася. Ме­лодій­на, кра­сива, во­на на­гаду­вала ме­ну­ет.

Стра­шен­но хви­лю­ючись, Франц відкрив Й­озе­фу свою таємни­цю: цю му­зику на­писав він сам.

— Це твоя му­зика? — Шпа­ун не міг отя­мити­ся від по­диву.

— А тобі во­на спо­доба­лася?

— Ду­же спо­доба­лася, я ж ка­жу тобі. Прос­то я не ду­мав, що ти мо­жеш так на­писа­ти. А що в те­бе ще є?

Фран­ца не до­вело­ся дов­го про­сити. Він став гра­ти Й­озе­фові один ме­ну­ет за од­ним.

Дру­гова пох­ва­ла на­дих­ну­ла Шу­бер­та. Він повірив Й­озе­фу і роз­повів й­ому про своє ба­жан­ня бу­ти ком­по­зито­ром.

А по­ки що день за днем спли­вало од­но­манітне жит­тя конвікту. Бать­ко ви­магав від си­на най­док­ладнішо­го звіту про нав­чання з усіх пред­метів. З мо­вами, при­род­ною історією, ге­ог­рафією Франц справ­лявся доб­ре, а от з ма­тема­тикою бу­ли не­лади. І ко­ли бать­ко у думці зістав­ляв про­гали­ни з ма­тема­тики та му­зичні успіхи си­на, він ста­вав особ­ли­во су­ворим: про­роц­тво ста­рого Холь­це­ра збу­вало­ся. Тоді бать­ко об­рав ос­танній захід: за­боро­нив хлоп­чи­кові з’яв­ля­тися до­ма, по­ки ста­нови­ще не бу­де вип­равле­не.

Франц ніко­ли не пе­речив бать­кові. Змов­чав він і ць­ого ра­зу. Тіль­ки міцніше стис­нув гу­би, опус­тивши очі, і й­ого про­щан­ня з матір’ю та бра­тами бу­ло ніжніше, ніж зви­чай­но. Хто знае, ко­ли він зно­ву по­бачить їх усіх… Зви­чай­но, він бу­де ста­рати­ся. Й­ому й са­мому прик­ро, що бать­ко так зас­му­тив­ся. Але що по­робиш, ко­ли уро­ки ма­тема­тики про­ходять повз й­ого ву­ха!

А у ву­хах в цей час — му­зика! Іноді та, яку гра­ють в ор­кестрі, але най­частіше — своя… За­те на всіх му­зич­них уро­ках й­ого хва­лять, і у відо­мос­тях про успіхи стоїть ли­ше од­на оцінка— «ду­же доб­ре». Ось і пан Ру­жич­ка час­то приз­на­чає й­ого ке­рува­ти ор­кес­тром замість се­бе. Уро­ки в Ру­жич­ки з ге­нерал-ба­су ду­же цікаві. Щоп­равда, час­то бу­ває май­же так, як у па­на Холь­це­ра: й­ому вже відо­мо те, про що роз­повідаєть­ся на уро­ках. Од­но­го ра­зу він чув, як вчи­тель ска­зав ко­мусь:

— Мені нічо­го й­ого вчи­ти, й­ого вже сам гос­подь-бог нав­чив.

Му­зичні за­нят­тя і друж­ба — ось що підтри­мува­ло й зігріва­ло Фран­ца в цей важ­кий для нь­ого час. Шпа­ун знай­омить й­ого з Ан­то­ном Холь­цап­фе­лем, Ап­сель­мом Хют­тен­брен­не­ром і Аль­бер­том Штад­ле­ром. Прис­трасні лю­бителі му­зики, во­ни всі гра­ли на різних інстру­мен­тах, а Штад­лер і Хют­тен­брен­нер про­бува­ли й пи­сати му­зику. Шу­берт по­любив но­вих друзів зі всією палкістю підлітка, що страж­дає від са­мот­ності, і во­ни відповіда­ли й­ому ніжною, сер­дечно­го друж­бою. Чи­мало го­дин про­води­ли во­ни за інстру­мен­том, роз­би­ра­ючи тво­ри май­стрів і по­казу­ючи один од­но­му свої ро­боти. Му­зика Шу­бер­та — влас­не, це бу­ли п’єси, пов’язані з по­пуляр­ни­ми пісня­ми і тан­ця­ми, — щи­ро за­хоп­лю­вало друзів.

Й­озеф Шпа­ун ба­чив, як страж­дає Франц від роз­лу­ки з рідни­ми, і про­бував по­гово­рити з й­ого бать­ком. Та ста­рий вчи­тель був не­похит­ний, і Шпа­ун так нічо­го й не до­бив­ся від нь­ого. Тіль­ки над­зви­чайні об­ста­вини зму­сили ста­рого Шу­бер­та відсту­пити: тяж­ко зах­воріла Фран­цо­ва ма­ти. Во­на зга­сала, як свічка, — зли­годні жит­тя підто­чили її здо­ров’я.

Фран­ца терміно­во вик­ли­кали з конвікту до­дому. Він був стри­воже­ний. Тяжкі пе­ред­чуття му­чили й­ого цілу до­рогу. Але те, що че­кало на нь­ого, бу­ло най­страшніше — матір жи­вою він уже не зас­тав. Фран­цу важ­ко бу­ло при­гада­ти, що коїло­ся з ним тоді. Це бу­ла пер­ша втра­та в й­ого житті — та­ка страш­на, та­ка гірка, та­ка невтішна!..

Те­пер він зно­ву міг частіше бу­вати в рідно­му домі — ма­тери­на смерть відчи­нила й­ому двері, і бать­ко став тро­хи лагідніше роз­мовля­ти з Фран­цом. Ко­ли Й­озеф Шпа­ун зно­ву прий­шов до них, вда­лося умо­вити бать­ка доз­во­лити Фран­цові зай­ма­тися му­зикою як спеціальністю.

Вен­цель Ру­жич­ка вчив Фран­ца не­дов­го. Він пе­редав хлоп­чи­ка у нав­чання до Сальєрі, за­нят­тя з яким ста­ли для Шу­бер­та справжнь­ою ком­по­зиторсь­кою шко­лою.

Легкість, з якою хлоп­чик усе зас­во­ював і од­ра­зу ж втілю­вав у своїх учнівсь­ких ро­ботах, зда­вала­ся неп­равдо­подібною. Уро­ки по­частіша­ли. Те­пер уже не двічі на тиж­день, а іноді й кож­но­го дня мож­на бу­ло по­бачи­ти, як Фрапц ша­ноб­ли­во й­де за вчи­телем, не­сучи пап­ку з по­тами. За­нят­тя си­на із Сальєрі тро­хи інак­ше нас­троїли бать­ка Шу­бер­та. Ім’я ма­ес­тро вик­ли­кало по­вагу…

Жит­тя в конвікті, став­лення до пансіонерів з ро­ками ста­вало все су­ворішим. Це бу­ло відоб­ра­жен­ням за­галь­но­го політич­но­го ста­нови­ща в країні. Австрія пе­режи­вала склад­ний час. Во­на вклю­чила­ся в рух євро­пей­ських дер­жав, спря­мова­ний про­ти Франції, в якій вба­чали роз­садник на­поле­онівсь­ких нас­троїв. Ре­акційні си­ли Австрії ще більш зміцніли. Всі га­лузі жит­тя — на­ука, літе­рату­ра, мис­тец­тво, освіта і навіть при­ват­не жит­тя — бу­ло взя­то під най­су­воріший кон­троль. Поліція ста­ла го­лов­но­го си­лою. Цен­зо­ри не про­пус­ка­ли че­рез кор­дон жод­ної книж­ки, га­зети, лис­та, по­ки не пе­реко­нува­лися в цілко­витій «не­вин­ності» змісту. Пе­ресліду­вали­ся сту­дентські то­варис­тва і гур­тки, спіль­не чи­тан­ня кни­жок, бесіди, су­переч­ки і прос­то дружні зустрічі.

Ди­рекція конвікту вже дав­но праг­ну­ла у своїх діях яко­мога точніше відповіда­ти ду­хові ча­су, ке­ру­ючись відо­мою фра­зою імпе­рато­ра Фран­ца: «Мені потрібні не генії, а вірнопіддані». Ця ідея ста­ла наріжним ка­менем в усій сис­темі ви­хован­ня юнац­тва. «Вірнопідда­них» тре­ба бу­ло три­мати в стро­гості. Зли­ден­ний бюд­жет конвікту ще біль­ше «стис­нувся», і ба­гато хлоп­чиків, які не одер­жу­вали до­помо­ги від батьків, прос­то го­лоду­вали. Так бу­ло і з Фран­цом Шу­бер­том. Він постій­но не­доїдав. Ча­сом друзі при­гоща­ли й­ого, та це не ря­тува­ло ста­нови­ща. Од­но­го ра­зу, ко­ли го­лод зовсім зне­силив Фран­ца, він сів за лис­та до бра­та Фер­ди­нан­да. Той був уже на са­мостійній службі — помічни­ком учи­теля.

«Ти ж сам знаєш, як інко­ли хо­четь­ся з’їсти бу­лоч­ку чи яб­лук, особ­ли­во, ко­ли після по­ганень­ко­го обіду мож­на тіль­ки че­рез три з по­лови­ною го­дини че­кати зли­ден­ної ве­чері. Це ба­жан­ня вже прос­то пе­реслідує ме­не, і я, зреш­тою, зму­шений Су­ду шу­кати яко­гось ви­ходу. Крих­та гро­шей, які я одер­жую від бать­ка, в перші ж дні як у бе­зод­ню про­валюєть­ся. Що ж мені ро­бити далі?»

Франц зу­пинив­ся и ще раз пробіг очи­ма на­писа­не. «Чи не за­над­то я до­кучаю?» — по­думав він, але враз у­явив собі доб­рий пог­ляд, лагідний Фер­ди­нандів го­лос і на­писав: «Що, ко­ли б ти мені при­силав кіль­ка крей­церів на місяць? Ти б ць­ого навіть не відчув, а я в моїй келії вва­жав би се­бе за щас­ли­вого й був би за­дово­лений». І хо­ча Фер­ди­нанд після ць­ого лис­та по­чав пот­ро­ху до­пома­гати бра­тові, жит­тя Фран­ца за­лиша­лося не­лег­ким…

Фран­цові сімнад­цять років. Му­зика де­далі біль­ше за­хоп­лює й­ого, і з кож­ним днем міцніє й­ого намір прис­вя­тити се­бе ком­по­зиторс­тву. Іншо­го життєво­го шля­ху він не міг собі й у­яви­ти. Франц вже дав­но мах­нув ру­кою на за­нят­тя в конвікті, і й­ому заг­ро­жува­ло вик­лю­чен­ня. Навіть схвальні відгу­ки пе­дагогів-му­зикантів не мог­ли вря­тува­ти й­ого.

Бать­ко стри­мано зустрів рішен­ня Фран­ца. Ста­рий Шу­берт усе ще тішив се­бе надією зро­бити Фран­ца вчи­телем, і він відчув, що са­ме те­пер для ць­ого з’яви­лася доб­ра на­года. Франц му­сить зро­зуміти, що нас­та­ли важкі ча­си, що сім’я зрос­тає, тре­ба її за­без­пе­чити. Ад­же че­рез рік після смерті дру­жини бать­ко од­ру­жив­ся з доч­кою влас­ни­ка фаб­ри­ки шов­ко­вих тка­нин Ан­ною Клей­нбек. Во­на бу­ла знач­но мо­лод­ша за сво­го чо­ловіка і не на­бага­то стар­ша за й­ого стар­шо­го си­на. Про­те лагідність і доб­ро­зич­ли­ве став­лення до­помог­ли їй знай­ти пра­виль­ний тон у сім’ї. Старші діти по­люби­ли мо­лоду ма­чуху, яка ста­вила­ся до них із справжнь­ою ма­теринсь­кою теп­ло­тою. Франц му­сить доб­ре зро­зуміти, що ще од­на лю­дина — зай­вий клопіт для всіх. Час уже ду­мати про май­бут­ню про­фесію. І Ігнац, і Фер­ди­нанд, і Карл — усі по­пи ста­ли вчи­теля­ми, як і бать­ко. Во­ни не­пога­но влаш­то­вані й якось за­без­пе­чені. Фран­цові заг­ро­жує вій­сько­ва служ­ба, і тіль­ки вчи­тель­ська ро­бота мо­же вря­тува­ти й­ого від ць­ого…

Щоб одер­жа­ти дип­лом на пра­во вик­ла­дан­ня, слід прос­лу­хати дев’ятимісяч­ний курс спеціаль­но­го пе­дагогічно­го учи­лища. Франц стає уч­нем цієї шко­ли. Відвіду­ючи за­нят­тя, він здій­снює що­денні про­гулян­ки містом, і це при­носить й­ому справ­жню на­соло­ду. Од­но­го ра­зу, довідав­шись, що в те­атрі Керн­тнер­тор відбу­деть­ся по­нов­ле­на вис­та­ва опе­ри «Фіделіо» Бет­хо­вена, Шу­берт вирішив, що б там не бу­ло, пот­ра­пити до те­ат­ру. Гро­шей па кви­ток, зви­чай­но, не бу­ло. Май­же не ва­га­ючись, Франц про­дав свої шкільні підруч­ни­ки, хоч наб­ли­жали­ся ек­за­мени.

Вра­жен­ня від вис­та­ви бу­ло силь­ним. З му­зикою Бет­хо­вена він був знай­омий ще з часів конвікту. Ко­жен но­вий твір Бет­хо­вена вик­ли­кав у нь­ого особ­ли­ве за­хоп­лення. Ве­лич бет­хо­венсь­ко­го генія зда­вала­ся й­ому не­досяж­ною. Щоп­равда, ко­ли Франц був би сміливішим, рішучішим, він, на­пев­но, міг би поз­най­оми­тися з улюб­ле­ним ком­по­зито­ром. Та хіба ре­аль­но мріяти про роз­мо­ву з Бет­хо­веном, хіба мож­на по­тис­ну­ти й­ому ру­ку, вза­галі по­води­тися з ним, як із зви­чай­ною лю­диною?..

Ко­ли б він зміг ство­рити му­зику, гідну ве­лико­го ком­по­зито­ра, яку мож­на бу­ло б хоч прис­вя­тити Бет­хо­вену, він був би щас­ли­вий. Чи вдасть­ся й­ому це ко­ли-не­будь?.. Під час за­нять із Сальєрі юна­кові інко­ли зда­вало­ся, що з нь­ого бу­де пут­тя, але потім такі дум­ки ста­вали смішни­ми: хіба хтось після Бет­хо­вена мо­же ство­рити щось ціка­ве й знач­не?

А те­пер май­бут­ня у­яв­ля­лося Шу­бер­ту зовсім ту­ман­ним. Після закінчен­ня учи­лища — слід га­дати, що дип­лом він все ж та­ки одер­жить — до­ведеть­ся пра­цюва­ти помічни­ком учи­теля. Бать­ко па нь­ого роз­ра­ховує. А що та­ке бать­ко­ва шко­ла? Це трис­та ба­лаку­чих, ме­туш­ли­вих, гор­ластих ши­бай­голів, яких тре­ба три­мати в ру­ках, та ще чо­гось і нав­чи­ти. Бать­ко цілісінь­кий день в школі — вісім уроків. Так са­мо, на­пев­но, бу­де зай­ня­тий і Франц. А ко­ли пи­сати му­зику? Ко­ли ж нас­та­не та­кий час, щоб він міг зай­ма­тися са­мого ли­ше му­зикою, зай­ма­тися віль­но, не ду­ма­ючи про щось інше, не роб­ля­чи з ць­ого таємниці? Ко­ли ж це бу­де і чи бу­де во­но вза­галі?

По­ки що ціною ней­мовірних зу­силь Франц закінчує учи­лище і одер­жує дип­лом з пра­вом бу­ти помічни­ком учи­теля.

Шу­берт по­чинає пра­цюва­ти. Тіль­ки те­пер він зро­зумів, що зна­чить зай­ма­тися не­люби­мою спра­вою. Кла­си пе­репов­нені ма­лень­ки­ми ши­бени­ками. У Шу­бер­та не вис­та­чає ані терпіння, ані вміння, а го­лов­не — не­має ніяко­го ба­жан­ня при­муси­ти їх вга­мува­тися. Во­ни зовсім не слу­ха­ють­ся й­ого. Тоді він зна­ходить вихід — дає їм пов­ну во­лю, а сам… пи­ше в цей час му­зику.

Лу­нає дзвінок, і Франц за­ходить до кла­су. У нь­ого серй­оз­ний, зо­серед­же­ний виг­ляд, у ру­ках — пап­ка. На який­сь час у класі нас­тає ти­ша. З ліній­кою в руці — для пе­рес­тра­ху ши­бай­голів — він дик­тує са­мостій­не зав­дання. Зо­шити го­тові, й учні бе­руть­ся за ро­боту. Перші кіль­ка хви­лин Шу­берт уваж­но сте­жить за кла­сом, але пос­ту­пово в й­ого пог­ляді з’яв­ляєть­ся щось но­ве. Він вий­має ма­лень­ку збіроч­ку віршів, ар­куш нот­но­го па­перу й теж заг­либлюєть­ся в ро­боту. Кіль­ка разів пе­речи­тує він вірша Ге­те:

Хлоп­чик квіточ­ку знай­шов,
Квіточ­ку ро­жеву.

Вірші ве­лико­го по­ета ча­ру­ють Фран­ца прос­то­тою і при­родністю. Здасть­ся, навіть не за­мис­лю­ючись, він пи­ше ме­лодію і фор­тепіан­ний суп­ровід. Чим біль­ше заг­либлюєть­ся пін у ство­рен­ня му­зики, тим гамірніше стає в класі. Одні учні вже ви­кона­ли зав­дання, другі — чо­гось там не ро­зуміють, а треті й зовсім не хо­чуть ро­бити. Знач­но цікавіше по­бити­ся з сусідом, крадь­ко­ма смик­ну­ти й­ого за чу­ба, підштов­хну­ти ру­ку, ко­ли той ста­ран­но пи­ше, або ляп­нутії чор­ни­лом на зо­шит. Пос­ту­пово ве­селий гамір охоп­лює увесь клас. Ле­тять книж­ки й зо­шити, пап­ки й шкільні сум­ки, учні ду­басять один од­но­го, га­са­ють по кла­су, ка­ча­ють­ся по підлозі. Та Шу­берт нічо­го не чує — він тво­рить му­зику…

Лег­ка тан­цю­валь­на ме­лодія по­лонить все й­ого єство. З нею в за­душ­ли­вий клас ври­ваєть­ся по­дих прос­тих на­род­них мо­тивів, свіжий аро­мат полів. Пісню скла­дено. Шу­берт ще раз пе­рег­ля­дає на­писа­не й ли­ше те­пер помічає все, що ро­бить­ся в класі. На пус­тунів так і спи­лять­ся кри­ки, а інко­ли й уда­ри ліній­ки. Зреш­тою Франц сяк-так вти­хоми­рює клас. По­хап­цем пе­ревіряє зав­дання, і жур­нал рясніє по­гани­ми оцінка­ми. Діти си­дять збуд­жені, з па­ла­ючи­ми оче­нята­ми, очамрілі від не­давньої сво­боди. Дзвінок, який сповіщає про кінець уро­ку, з од­на­ковою си­лою й швидкістю зри­ває з місць і вчи­теля, і учнів. Шу­берт за­дово­лений — сь­огодні й­ому по­щас­ти­ло на­писа­ти но­ву пісню.

Са­ме в ці ро­ки (1814–1817) Шу­берт відчу­вав особ­ли­вий по­тяг до ство­рен­ня му­зики. З-під й­ого пе­ра ви­ходять прек­расні пісні, фор­тепіанні со­нати, сим­фонічні та хо­рові тво­ри. Пи­сав Шу­берт швид­ко й лег­ко. Під впли­вом про­чита­них віршів в й­ого свідо­мості на­род­жу­вала­ся му­зика, і він пе­рено­сив її на папір од­ра­зу ж, без чер­не­ток. Зав­жди спокій­ний, мов­чазний, на пер­ший пог­ляд, навіть флег­ма­тич­ний, Франц зміню­вав­ся до невпізнан­ня, ко­ли по­чинав пи­сати му­зику.

Та­ким од­но­го ра­зу і зас­та­ли й­ого Й­озеф Шпа­ун та Й­оганн Май­рхо­фер. Шу­берт хо­див по кімнаті й гуч­но чи­тав ба­ладу Ге­те «Лісо­вий цар». Схвиль­ова­ний і збуд­же­ний, він кив­ком го­лови привітав­ся з дру­зями, а че­рез який­сь час — рівно че­рез стіль­ки, скіль­ки тре­ба бу­ло, щоб на­писа­ти но­ти, — му­зика бу­ла го­това. Друзі гур­том ідуть до конвікту, щоб там прог­ра­ти но­ву Фран­цо­ву ба­ладу. Нав­ко­ло них зби­ра­ють­ся ви­хованці. Прий­шов ста­рий вчи­тель — Вен­цель Ру­жич­ка. Франц сідає за фор­тепіано…

Без­пе­рервні ок­та­ви й висхідні га­ми в ба­су ство­рю­ють кар­ти­ну ша­лено­го бігу ко­ня, — так зву­чить фор­тепіан­ний вступ до ба­лади. Ця му­зика стає фо­ном, на яко­му роз­горта­ють­ся най­дра­матичніші події.

Нічним лісом мчить на коні бать­ко, три­ма­ючи на ру­ках ма­лень­ко­го хво­рого си­на. У га­рячці хлоп­чик ніби чує чарівний го­лос лісо­вого ца­ря, що кли­че до се­бе, ва­бить, спо­кушає. Хлоп­чи­кові страш­но від ць­ого пес­тли­вого, за­воро­жу­ючо­го го­лосу й чарівних видінь. Але бать­ко зас­по­коює си­на: «То, син­ку, ту­мани нав­круг прос­тяглись… То вітер між лис­тям су­хим ше­лес­тить…» Та го­лос лісо­вого спо­кус­ни­ка зву­чить ще лагідніше, а хлоп­чи­кові стає ще страшніше. Й­ого бла­ган­ня роз­пачливі. Вже близь­ко ме­та. Бать­ко приш­по­рює ко­ня, та на ру­ках у нь­ого — мер­твий син…

Ось і за­тих­ли зак­лючні акор­ди, а слу­хачі сто­ять, на­че за­воро­жені. І стрімкий біг ко­ня, пе­реда­ний у фор­тепіан­но­му суп­ро­воді, і жалібні, як стогін, ви­гуки хлоп­чи­ка, і зас­покій­ливі відповіді бать­ка, й чарівливі мо­ноло­ги лісо­вого ца­ря — усе це бу­ло но­вим і нез­ви­чай­ним. Ні се­ред відо­мих пісень інших ком­по­зиторів, ні в са­мого Шу­бер­та не бу­ло ще та­кого тво­ру, який так ви­раз­но і яс­кра­во міг би на­малю­вати у во­кальній му­зиці кон­трастні дра­матичні ха­рак­те­ри. Усі мов­ча­ли, ніби бо­ючись по­руши­ти вра­жен­ня…

— Фран­це, та це ж чу­дово! — по­чув­ся схвиль­ова­ний го­лос Шпа­уна. — Це ж чу­дово! — пов­то­рив він не­голос­но.

— Па­не Ру­жич­ка, — звер­нувся хтось до ста­рого му­зикан­та. — А яке ва­ше вра­жен­ня?

Ру­жич­ка сів за фор­тепіано, і зно­ву заз­ву­чав «Лісо­вий цар». Вчи­тель грав, на­солод­жу­ючись кра­сою му­зики й уваж­но аналізу­ючи ко­жен му­зич­ний зво­рот, ко­жен акорд.

— Справді, це чу­дово, Фран­це. Тут так ба­гато ціка­вого, що ще дов­го і му­зикан­ти, і слу­хачі го­вори­тимуть про цей твір.

— А як ви, па­не Ру­жич­ка, ста­витесь до ди­сонансів? Ад­же їх тут чи­мало, во­ни час­то пов­то­рю­ють­ся…

— Що ж, ди­сонан­си тут цілком відповіда­ють тек­сту, за­думові по­ета. От­же, во­ни за­конні, во­ни на місці. До то­го ж Франц розв’язав їх ду­же вда­ло й кра­сиво.

Схва­лен­ня ста­рого му­зикан­та розвіяло ос­танні сумніви, і всі за­гово­рили про те, що дав­но б на­лежа­ло ви­дати Фран­цові пісні, ви­кона­ти їх не ли­ше в дружнь­ому колі, а й у ве­ликих публічних кон­цертах.

А Шу­берт, як зав­жди, мов­чав, слу­ха­ючи усі ці роз­мо­ви. Навіть най­ближ­чих до нь­ого лю­дей вра­жала й­ого бай­дужість до про­суван­ня влас­них творів. Зав­жди ду­же со­ром’яз­ли­вий, він не лю­бив, ко­ли го­вори­ли про й­ого ком­по­зиторські успіхи, хва­лили або рек­ла­мува­ли й­ого му­зику. При­муси­ти Шу­бер­та са­мого піти до ви­давців, пок­ло­пота­тися про ви­дан­ня й­ого творів, зап­ро­пону­вати щось із на­писа­ного бу­ло спра­вою аб­со­лют­но без­надій­ною. То­му про­тягом кіль­кох років, твор­чо ду­же нас­на­жених, тіль­ки один раз відбу­лося публічне ви­конан­ня му­зики Шу­бер­та. Це бу­ла ме­са, на­писа­на на за­мов­лення Ліхтен­таль­ської цер­кви, яка в 1814 році відзна­чала своє сторіччя. Міха­ель Холь­цер за­мовив ме­су Фран­цові як най­кра­щому своєму уч­неві. Шу­берт пра­цював над ме­сою з особ­ли­вим підне­сен­ням — й­ому ду­же хотіло­ся вип­равда­ти надії сво­го пер­шо­го му­зич­но­го нас­тавни­ка, до яко­го й за­раз він відчу­вав лю­бов і по­вагу.

Цер­ковна вла­да виділи­ла спеціальні гроші, щоб уро­чис­то відсвят­ку­вати зна­мен­ну да­ту, і в ор­кестр доз­во­лили зап­ро­сити му­зикантів-про­фесіоналів. Франц мав ди­ригу­вати ме­сою, а соль­ну партію бу­ло до­руче­но Те­резі Гроб.

В ро­дині Гробів ду­же лю­били му­зику. Син Генріх, віолон­челіст, грав ра­зом з Фрап­цом в ама­торсь­ко­му ор­кестрі у Шу­бертів. Че­рез Генріха Франц ближ­че знай­омить­ся з ро­диною Гробів і по­чинає там бу­вати. Й­ого особ­ли­во при­ваб­лює Те­реза. Її не мож­на бу­ло наз­ва­ти врод­ли­вою. Пух­кень­ка, круг­ло­вида дівчи­на із сліда­ми віспи на об­личчі, во­на бу­ла прос­та й рівна в по­вод­женні, лагідна за своєю вда­чею. Її про­зоре соп­ра­но зву­чить дзвінко, срібляс­то. Шу­берт по­любив Те­резу гли­боко й ніжно, і участь її у ви­конанні ме­си якось особ­ли­во зігріва­ла Фран­цо­ве сер­це.

На­решті, нас­тав зна­мен­ний день — 13 жов­тня 1814 ро­ку. Вже за­дов­го до по­чат­ку відпра­ви Ліхтен­таль­ську цер­кву за­пов­ни­ли па­рафіяни. Ор­кестр, хор, солісти — все бу­ло го­тове. Нез­вично схвиль­ова­ний Холь­цер да­вав ос­танні вказівки ви­конав­цям. Шу­берт зовні був зовсім спокій­ний, ли­ше зрідка пог­ля­дав на Те­резу…

По­чала­ся відпра­ва. Впев­не­но й влад­но Франц вів за со­бою хор і ор­кестр. Соп­ра­но Те­рези Гроб за­пов­ню­вало своїм зву­чан­ням усю Ліхтеп­таль­ську цер­кву. Ме­са ду­же спо­доба­лася всім, і її ви­конан­ня пе­рет­во­рило­ся у справ­жню сен­сацію. До ста­рого Фран­ца-Те­одо­ра без­пе­рер­вно підхо­дили лю­ди, поз­до­ров­ля­ли з успіхом си­на. Він прий­мав поз­до­ров­лення, зовні ли­ша­ючись бай­ду­жим, а нас­правді радість і гордість за тріумф си­на спов­ню­вали й­ого сер­це.

Че­рез де­сять днів відбу­лося пов­торне ви­конан­ня ме­си. Ць­ого ра­зу був при­сутній сам ма­ес­тро Сальєрі. Ко­ли ме­са закінчи­лася, він підій­шов до сво­го ко­лишнь­ого ви­хован­ця:

— Фран­це, ти мій учень і ти ще не раз прос­ла­виш ме­не!

Ця пох­ва­ла найбіль­ше по­раду­вала Шу­бер­та-бать­ка. Він ла­ден був навіть зми­рити­ся з му­зич­ним за­хоп­ленням си­на, як­що во­но бу­де при­носи­ти й­ому сла­ву, виз­нання і схва­лен­ня та­ких впли­вових лю­дей, як Ан­тоніо Сальєрі. І, не­мов­би на підтвер­джен­ня сво­го виз­нання му­зич­но­го успіху си­на, Франц-Те­одор да­рує й­ому п’яти­ок­тавне фор­тепіано.

Жит­тя Шу­бер­та в ці ро­ки спов­не­не тур­бот: постійні уро­ки в школі, при­ватні уро­ки, ство­рен­ня му­зики у вільні хви­лини, яких бу­ло ду­же ма­ло, гра в ор­кестрі, зустрічі з дру­зями, з Те­резою. Франц сподівав­ся знай­ти кра­щу по­саду — мо­же, тоді ста­не ре­аль­ним й­ого од­ру­жен­ня з ко­хано­го дівчи­ною. Він про­бує взя­ти участь у кон­курсі на ва­кан­тне місце вчи­теля му­зики в Лай­ба­ху. Та­ка по­сада бу­ла для Шу­бер­та особ­ли­во при­ваб­ли­вою. Не­хай це теж учи­тель­ська служ­ба, важ­ка і вис­нажли­ва, але тут він нав­ча­тиме дітей не аз­бу­ки і чо­тирь­ох ариф­ме­тич­них дій, а му­зики. Не­хай за­робіток не та­кий уже й ви­сокий, од­на­че він знач­но біль­ший за той, який Франц одер­жує те­пер. Ад­же за й­ого те­перішню плат­ню не мож­на ку­пити й фун­та хліба на день!

Франц пи­ше пош­ти­ву за­яву, ду­же скром­но роз­повіда­ючи про свої му­зичні мож­ли­вості: знан­ня ком­по­зиції, співу, вміння гра­ти на ор­гані й скрипці. Він обіцяв ви­корис­та­ти усі свої здібності, щоб цілком відповіда­ти по­саді. Тут же до­даєть­ся відгук Сальєрі. Влас­но ка­жучи, це навіть не відгук, а тіль­ки влас­но­руч­не підтвер­джен­ня на­писа­ного в за­яві. Сальєрі, оче­вид­но, не вва­жав за потрібне док­ладно роз­повіда­ти про сво­го уч­ня. Зви­чай­но, Сальєрі міг би знай­ти пе­рекон­ливіші й крас­но­мовніші сло­ва для ха­рак­те­рис­ти­ки Шу­бер­та, та, оче­вид­но, вирішив об­ме­жити­ся «підтвер­джен­ням усь­ого вик­ла­дено­го в про­ханні Фран­ца Шу­бер­та що­до му­зич­ної по­сади в Лай­ба­ху».

Чи міг він, Франц Шу­берт, мріяти про зміни в своєму житті? Чи міг сподіва­тися на який­сь щас­ли­вий по­ворот у своїй долі?.. Жит­тя по­каза­ло, що всі й­ого надії марні. Місця в Лай­ба­ху він не дістав. Й­ого навіть не вик­ли­кали на му­зичні іспи­ти. Так за­гину­ла ще од­на й­ого мрія…

Те­пер Шу­берт май­же повірив, що й­ого виз­нання по­вин­но об­ме­жити­ся ли­ше дружнім ко­лом, що вий­ти на ши­року до­рогу му­зич­но­го мис­тец­тва й­ому не су­дило­ся. Із су­мом при­гадав він, як один ви­давець, до яко­го він прий­шов, не роз­горнув­ши ру­копи­су, а ли­ше по­бачив­ши на­пис: «Франц Шу­берт, учень па­на Сальєрі», ска­зав, що шкіль­них робіт во­ни не ви­да­ють. Й­озеф Шпа­ун, зібрав­ши кіль­ка й­ого пісень на тек­сти ве­лико­го Ге­те, відпра­вив їх са­мому по­етові. Та й це бу­ло мар­но: Ге­те не відповів.

Зда­вало­ся, жит­тя не обіцяє нічо­го світло­го. Про­те Франц не за­непа­дає ду­хом. Він мріє тіль­ки про од­не — про во­лю: вир­ва­тися із страш­них учи­тель­ських те­нет і пи­сати, пи­сати, пи­сати… Франц зро­зумів, що здо­бути жа­дану во­лю він змо­же тіль­ки шля­хом найрішучіших дій. Жит­тя підка­зало й­ому вихід…

В дім гра­фа Естсргазі, од­но­го з най­крупніших австрій­ських маг­натів, Шу­бер­та ввів бать­ко мо­лодень­кої Ка­роліни Ун­гер, яка вже тоді роз­по­чина­ла свою блис­ку­чу кар’єру співач­ки. Во­лодіючи ве­личез­ни­ми маєтка­ми, граф Ес­тергазі з ро­диною про­водив літо в Угор­щині, не­подалік від кор­до­ну Сло­вач­чи­ни. Шу­берт стан до­машнім учи­телем му­зики в домі гра­фа. Зав­дя­ки цій службі Франц поз­бувся всіля­кої за­леж­ності — мо­раль­ної і ма­теріаль­ної. За­лиша­ючи на рік шко­лу — про це под­бав бать­ко, вик­ло­потав­ши си­нові відпус­тку, — Шу­берт дістав жа­дану сво­боду. Та й місяч­не жа­луван­ня в Ес­тергазі бу­ло біль­ше за річне в школі.

От­же, 5 лип­ня 1818 ро­ку Шу­берт виїхав у Желіз — літню ре­зиденцію Ес­тергазі. Усе тут по­доба­лося Фран­цові — маль­ов­ни­ча при­рода, часті про­гулян­ки, можлівість спокій­но ство­рюва­ти му­зику, бо ма­лень­ким гра­финям, яких нав­чав Шу­берт, не слід бу­ло пе­рев­томлю­вати­ся. Як ди­тина, радів він де­ревам і траві, со­няч­но­му промінню і свіжим за­паш­ним лу­кам…

Май­же п’ять місяців про­був Шу­берт у Желізі. Він ла­ден був го­лоду­вати, аби тіль­ки зай­ма­тися му­зикою. Але Франців бать­ко ду­мав інак­ше: си­нові на­лежить по­нови­ти служ­бу в школі. І як тіль­ки Франц по­вер­нувся із Желіза, бать­ко пок­лав пе­ред ним про­хан­ня про на­дан­ня й­ому ко­лишнь­ого місця.

Знов уро­ки, знов двад­цять пар очей ма­лень­ких пус­тунів, які за­важа­тимуть й­ому жи­ти й пи­сати му­зику, зно­ву за­лежність від бать­ка?.. Франц ли­ше на мить у­явив собі усе це, і хви­ля про­тес­ту підня­лася в й­ого душі.

Ніхто не знав, про що роз­мовля­ли бать­ко і син, — про це ніхто ніко­ли не роз­повідав. Відо­мо тіль­ки, що «важ­ли­вий» до­кумент бу­ло розірва­но.

Віднині Шу­берт був зовсім віль­ний. Він пе­реїхав до цен­траль­ної час­ти­ни Відня й по­селив­ся ра­зом з та­лано­витим по­етом Й­оган­ном Май­рхо­фером. Не­хай він ча­сом і го­лоду­вав, ад­же за два гуль­де­ни, одер­жані у Ес­тергазі після тиж­ня ро­боти, жи­ти, не зли­дарю­ючи, бу­ло важ­ко. Але Шу­берт вва­жав се­бе най­щас­ливішою лю­диною в світі.

Час­то зби­рала­ся ве­села ком­панія — Фран­цові друзі. Ба­гато сміяли­ся, жар­ту­вали, од­на­че прос­то так бай­ди­ки не би­ли. Ко­жен му­сив щось уміти — пи­сати вірші або скла­дати му­зику, ма­люва­ти або ліпи­ти. «Kann er was?» («Що він мо­же?») — це бу­ло пер­ше за­питан­ня кож­но­му но­вач­кові. І то­му збо­ри гур­тка жар­то­ма на­зива­ли «ка­нер­ва­сами». Влаш­то­вува­ли й літе­ратурні чи­тан­ня, зби­ра­ючись у задній кімнаті кав’ярні «Угорсь­ка ко­рона», бо ком­панія, в якій щось чи­та­ють, зав­жди мог­ла вик­ли­кати підоз­ру, а тут друзі бу­ли в цілко­витій без­пеці. Ве­ликі по­ети ста­родавньої Греції — Го­мер і Есхіл, німець­кий на­род­ний епос «Пісня про Нібе­лунгів», тра­гедії Шекспіра і по­езія Ге­те… Які чу­дові тво­ри зву­чали тут, вик­ли­ка­ючи довгі за­душевні бесіди, палкі, схвиль­овані су­переч­ки!

Му­зичні зібран­ня на­зива­лися «шу­бертіади». Во­ни відбу­вали­ся в ко­гось із постій­них учас­ників гур­тка, але най­частіше ком­панія виїжджа­ла в Ат­це­бург, за трид­цять два кіло­мет­ри на північний захід од Відня, в маєток, уп­ра­вите­лем яко­го був дядь­ко од­но­го з близь­ких друзів Шу­бер­та. Там про­води­ли кіль­ка днів. Кіль­ка днів спілку­ван­ня з при­родою й му­зикою! Біль­шо­го щас­тя Шу­берт не міг собі навіть у­яви­ти… На поїздку зби­рали­ся гроші — гра­ли у фан­ти, і той, хто прог­ра­вав, пла­тив. Друзі-ху­дож­ни­ки ро­били за­рисов­ки: ось усі вмо­щу­ють­ся у візках, ось пер­ша зу­пин­ка… Ха­рак­терну пос­тать Шу­бер­та лег­ко впізна­ти на цих ма­люн­ках.

З шу­мом розміщу­вали­ся у ве­лико­му домі. Усім бу­ло ду­же зруч­но. Во­лода­рем ста­вала му­зика. Слу­хали пісні Шу­бер­та, тан­цю­вали під й­ого му­зику, гра­ли в чо­тири ру­ки тво­ри Бет­хо­вена і Шу­бер­та. З му­зикою мог­ли су­пер­ни­чати ли­ше про­гулян­ки. Во­ни за­хоп­лю­вали всіх, в то­му числі й Фран­ца. Ви­ходи­ли вдосвіта, ко­ли при­рода тіль­ки-но про­кида­лася від сну, вди­хали свіже, про­холо­див повітря, слу­хали ще­бетан­ня пта­шок, сту­пали по ро­сяній траві,— це бу­ло для Шу­бер­та справжнь­ою на­соло­дою, ве­ликою радістю в житті.

У Відні «шу­бертіади» влаш­то­вува­лися і в до­мах, за­реєстро­ваних австрій­ською поліцією як неб­ла­гонадійні. Здебіль­шо­го во­ни на­лежа­ли пред­став­ни­кам пе­редо­вої інтелігенції. Шу­бер­та при­ваб­лю­вала мож­ливість спе­реча­тися тут, не бо­ячись до­носу, відкри­то об­го­ворю­вати політи­ку уря­ду, за­боро­нені тво­ри. Ближ­чи­ми, ніж досі, ста­вали для нь­ого події мис­тець­ко­го жит­тя міста. В те­атрі пос­та­вили но­ву опе­ру німець­ко­го ком­по­зито­ра Ве­бера «Віль­ний стрілець». Прем’єра прой­шла з тріум­фом. Ком­по­зито­ра за­кида­ли квіта­ми, на й­ого честь пи­сали вірші. Опе­ру слу­хав Бет­хо­вен, який за­хоп­ле­но вітав мо­лодо­го ком­по­зито­ра: «Те­пер Ве­бер по­винен пи­сати опе­ри, тіль­ки опе­ри, од­ну за од­ною, не за­думу­ючись!»

Ве­бер за­поло­нив Шу­бер­та ба­гатю­щим світом на­род­ної му­зики. В ній зву­чать австрій­ські й сло­вацькі пісні, ци­ганські ро­ман­си і ук­раїнські ду­ми, угорські танці й чеські фуріан­ти, поль­ські ма­зур­ки і ку­яв’яки, росій­ські тан­цю­вальні ме­лодії… Усе це сприй­має твор­ча свідомість Шу­бер­та, усе це впли­ває на му­зич­ну мо­ву ком­по­зито­ра, яка споїм корінням гли­боко вхо­дить в яс­кра­вий світ на­род­но­го мис­тец­тва.

Ве­селі про­гулян­ки по віденсь­ких око­лицях не за­важа­ли Шу­бер­ту серй­оз­но за­мис­лю­вати­ся над до­лею сво­го по­коління, над влас­ним жит­тям. Він прис­трас­но ба­жає ство­рити в му­зиці світ, кра­щий за той, в яко­му жи­вуть він та й­ого ро­вес­ни­ки, світ, спов­не­ний світлих надій, хоч в нь­ому і не схо­ваєшся від дра­матич­них сторін жит­тя. Са­ме в цей час — на по­чат­ку 20-х років — він пра­цює над дво­ма тво­рами: во­каль­ним цик­лом «Прек­расна мель­ни­чиха» і Сим­фонією № 7.

До­ля ць­ого чу­дово­го вит­во­ру шу­бертівсь­ко­го та­лан­ту — нез­ви­чай­на. При­водом до ство­рен­ня сим­фонії бу­ло прис­воєння Шу­бер­ту по­чес­но­го зван­ня од­ним із му­зич­них то­вариств Австрії. Сим­фонію — да­рунок то­варис­тву — ком­по­зитор пе­редав го­лові ць­ого то­варис­тва, своєму давнь­ому дру­гові. Але той не віддав пар­ти­туру сим­фонії у фонд то­варис­тва, а три­мав її у се­бе. Сим­фонія не ви­кону­вала­ся, і, ли­ше ви­пад­ко­во дізнав­шись про це, віденсь­кий прид­ворний ка­пель­мей­стер Й­оганн Хар­бек влітку 1865 ро­ку ви­манив но­ти у її «крадія», те­пер уже сімде­сятирічно­го чо­ловіка.

Так май­же че­рез со­рок років після смерті Шу­бер­та проз­ву­чала Сим­фонія сі мінор, що діста­ла наз­ву «Не-закінче­на». І справді, у сим­фонії всь­ого дві час­ти­ни, хоч уже з часів Й­озе­фа Гай­дна — з дру­гої по­лови­ни XVIII століття — вста­новив­ся чо­тири­час­тинний сим­фонічний цикл.

…Су­вору, стри­ману те­му повіль­но про­водять низькі інстру­мен­ти в глу­хих ба­сах. Ця ор­кес­тро­ва фра­за— не­мов епіграф, після яко­го ніжно й тре­пет­но зву­чать «роз­мовні» репліки аком­па­немен­ту струп­них. На їхнь­ому фоні ли­не лірич­на ме­лодія, яку про­тяж­но ве­дуть го­бой і клар­нет. Елегійні нас­трої зміню­ють­ся радісним пож­вавлен­ням: зву­чить но­ва те­ма, на­род­же­на пісен­но-тан­цю­валь­ною му­зикою віденсь­ких пе­редмість. М’які акор­ди аком­па­немен­ту, гнуч­кий, плас­тичний наспів спов­нені кра­си й за­душев­ної щи­рості, влас­ти­вої ба­гать­ом шу­бертівсь­ким пісням. Так ком­по­зитор ство­рює го­ловні му­зичні об­ра­зи пер­шої час­ти­ни.

Зда­вало­ся б, ніщо не віщує бо­роть­би, су­тичок, конфлікту, ад­же обидві ліричні темп такі близькі між со­бою. Та ось, ніби не­хотя, повіль­но спов­зає вниз те­ма-епіграф. Зловісні роз­ко­ти басів по­род­жу­ють фра­зи, спов­нені прис­трас­ної, болісної бо­роть­би. Роз­би­ва­ючись на дрібніші й пе­репліта­ючись, во­ни пе­реда­ють нап­ру­жене зрос­тання по­чуттів. Ось во­ни до­сяга­ють най­ви­щої межі й, не­наче ви­бух, що роз­ряджає повітря, зву­чать акор­ди всь­ого ор­кес­тру. Якась несміли­ва спро­ба про­тис­та­вити дій силі зас­по­коєність чуєть­ся в ту мить, ко­ли рап­то­во лу­на­ють м’які акор­ди, що раніше віщу­вали по­яву на­род­но­тан­цю­валь­ної ме­лодії. Про­те на пер­ший план вис­ту­пає провідна те­ма-епіграф. Те­пер во­на ви­ражає не­похит­ну во­лю, і від неї на­чеб­то за­лежить увесь даль­ший хід подій.

Дра­матизм на­рос­тає з но­вою си­лою. Бо­роть­ба до­сягає кульмінації.— Мужність або без­силля, — не­наче про­мов­ля­ють зістав­лені у про­тиборстві си­ли. Та ні, бо­роть­ба мар­на. Цю ідею втіле­но у без­си­лому зга­санні фраз, в туж­ли­вих ме­лодій­них то­нах…

Як лірич­ний епізод, який не в змозі що-не­будь зміни­ти в цій тра­гедії, лпнуть зно­ву за­душевні ме­лодії — пісенні й тан­цю­вальні, що зву­чали на по­чат­ку сим­фонії. На­че підво­дячи підсу­мок, з’яв­ляєть­ся те­ма-епіграф, що за­вер­шує пер­шу час­ти­ну. її без­си­ле, без­надій­но-скор­ботне зву­чан­ня ніби підтвер­джує го­лов­ну дум­ку ком­по­зито­ра: зіткнув­шись з во­рожи­ми си­лами, ге­рой не мо­же на­полег­ли­во бо­роти­ся, до­бива­ючись пе­ремо­ги, він за­микаєть­ся в світі своїх пе­режи­вань, за­лиша­ючи по­ле бит­ви пе­ремо­женим…

— Ось він — світ й­ого пе­режи­вань, — не­мов­би ка­же нам наспівна му­зика дру­гої час­ти­ни сим­фонії. Тихі ліричні кар­ти­ни, прой­няті м’яким світлом; щас­ли­ве без­турбот­не «роз­чи­пен­ня» в при­роді… Зву­чать ма­ло во без­ко­нечні ме­лодії-підго­лос­ки, плавні акор­ди суп­ро­воду… В та­кий світ яс­ної мрій­ності, ти­хих спог­ля­даль­них нас­троїв, близь­ких до «співу­чих» австрій­ських пей­зажів, кли­че Шу­берт сво­го ге­роя від не­розв’яза­них ним болісних життєвих пи­тань.

Важ­ким у житті Шу­бер­та був 1823 рік. Не­задов­го до й­ого по­чат­ку Фрапц тяж­ко зах­ворів. Од­на­че найбільші ду­шевні гри­зоти вик­ли­кало те, що він не мав те­пер справжніх друзів. Не бу­ло ні бесід, ні за­пек­лих су­пере­чок, ні спіль­них чи­тань, ні замісь­ких про­гуля­нок. На кож­но­му кроці відчу­вав він за­душ­ли­ву ат­мосфе­ру ре­акції, гнітю­чу од­но­манітність жит­тя, ко­ли в по­шані «нікче­ми самі»…

Як і ба­гато й­ого су­час­ників, Шу­берт не спро­мож­ний був бо­роти­ся за світлі іде­али юності, хоч і ніко­ли не зрад­жу­вав їх. З бо­лем у душі ба­чив він, як пос­ту­пово й­ого по­коління «до га­неб­но­го рветь­ся спо­кою». Єди­ною радістю для нь­ого ли­шав­ся світ твор­чості. Мож­ли­во, са­ме то­му Шу­берт у 20-і ро­ки праг­не охо­пити найрізно­манітніші му­зичні жан­ри — сим­фонію, пісню, фор­тепіан­ну со­нату, струн­ний квар­тет. Зда­вало­ся б, різні за змістом тво­ри нас­правді відповіда­ють на од­не й те са­ме за­питан­ня: «Як жи­ти?» Вірші австрій­сько­го по­ета Віль­гель­ма Мюл­ле­ра, на які бу­ло на­писа­но цикл, як­най­ближ­че відповіда­ли нас­тро­ям і ха­рак­те­рові шу­бертівсь­кої му­зики. У них Франц знай­шов сво­го улюб­ле­ного ге­роя — прос­то­го за по­ход­женням, скром­но­го і лагідно­го юна­ка, що по­риваєть­ся до кра­сиво­го, со­няч­но­го…

На по­езіях Мюл­ле­ра відби­лася й­ого при­род­на му­зикальність. На­род­ний ко­лорит, тон­ке відчут­тя кар­тин при­роди, щирість і прос­то­та мюл­лерівсь­ких віршів бу­ли ор­ганічно близькі Шу­бер­ту. Із двад­ця­ти п'яти по­езій цик­лу ком­по­зитор відібрав двад­цять, які скла­ли пісен­ну повість про до­лю мандрівно­го мірош­ни­ка.

Не­вига­дана роз­повідь про жит­тя, ко­ханим і страж­дання. Юнак ман­друє, по світу з радісною відкри­тою ду­шею. Якось, іду­чи за струм­ком, він пот­рапляє на млин і най­маєть­ся на ро­боту. Всю си­лу, всю палкість юнаць­ко­го по­чут­тя він віддає своїй об­ра­ниці — чарівній мірош­ничці. Та й­ого по­чут­тя, чис­те, по­етич­не, не зна­ходить взаємності. Від го­ря і страж­дань юнак впа­дає в роз­пач і шу­кає спо­кою на дні струм­ка…

Шу­берт по­чинає цикл піснею «В путь!». Го­лов­на дум­ка тво­ру, ви­раже­на в цій пісні,— зав­жди тре­ба й­ти впе­ред. У простій, на­родній за ха­рак­те­ром пісенній ме­лодії, у фор­тепіан­но­му аком­па­нементі відчу­ваєть­ся цей «вічний рух» — обер­та­ють­ся жор­на, те­че стру­мок, жит­тя й­де впе­ред і кли­че за со­бою…

Кли­че за со­бою і стру­мок. Ку­ди?.. Навіть не зна­ючи ць­ого, ге­рой іде за й­ого течією. Срібляс­те дзюр­чання і про­зорість во­ди ва­бить й­ого до се­бе. І не­хай він зустріне па шля­ху ру­салок — во­ни не страшні юна­кові. Ве­селі наспівні по­токи ве­дуть й­ого за со­бою… М’який нев­томний рух аком­па­немен­ту, світлий, щи­рий і яс­ний наспів — ха­рак­терні ри­си чарівної пісні «Ку­ди?».

При­рода стає свідком по­чуттів, які на­род­жу­ють­ся в серці юна­ка. їй він довіряє своє ко­хан­ня і про­сить пе­реда­ти й­ого за­хоп­лення чу­довій мірош­ничці. Як прис­трас­но б’єть­ся сер­це, як ніжно і пал­ко зву­чать сло­ва виз­нання! Зах­ва­том, схвиль­ованістю юна­ка спов­не­на пісня «Не­терпіння».

По­ява мис­ливця роз­би­ває світлі мрії юна­ка. Дівчи­на віддає своє сер­це мис­ливцеві. Рев­нощі за­пов­ни­ли ду­шу ге­роя. Він роз­ка­зує про це струм­кові. Але гордість зу­пиняв го­пака — зрад­ли­ва дівчи­на не по­вин­на зна­ти про й­ого страж­да­ния. Раніше стру­мок був світлим, про­зорим, те­пер він бур­хли­вий, гнівний, а му­зичні зво­роти із лас­ка­вих і наспівних пе­рет­во­рили­ся на схвиль­овані, урив­часті.

Ос­тання пісня цик­лу — «Ко­лис­ко­ва струм­ка». Своїм спокій­ним по­гой­ду­ван­ням, м’якою співучістю во­на вга­мовує ти­ху жур­бу юна­ка…

Влітку 1823 ро­ку Шу­берт зно­ву в Желізі. Він знай­омить­ся тут із ба­роном Шен­штей­ном — нап­ро­чуд життєрадісною лю­диною, нес­тямно за­коха­ною в му­зику. Ма­ючи чу­довий за тем­бром те­нор, Шен­штейн співає по-справжнь­ому про­фесіональ­но, і Шу­берт зна­ходить у нь­ому чу­дово­го ви­конав­ця своїх пісень, зок­ре­ма цик­лу «Чарівна мірош­ничка». Тоді ж ком­по­зитор прис­вя­чує цикл своєму но­вому дру­гові.

Ос­танні ро­ки жит­тя Шу­бер­та спов­нені ба­гать­ох життєвих подій. Поїздка до Верхньої Австрії. Смерть Бет­хо­вена. Єди­ний в житті ком­по­зито­ра кон­церт із й­ого творів. Творчі кон­такти з ви­дав­ця­ми…

У тво­рах ос­танніх років — «Ве­ликій сим­фонії», тріо, піснях на тек­сти Шекспіра, Гей­не, Рель­шта­ба, в пісен­но­му циклі «Зи­мовий шлях» на вірші Мюл­ле­ра, в «Екс­пром­тах» і «Му­зич­них мо­мен­тах» — помітні зовсім нові гли­бокі й прек­расні ри­си. Ба­гато що те­пер за­бар­вле­но в сумні, а ча­сом і скор­ботні, трагічні то­ни. Жит­тя частіше обер­та­лося до ком­по­зито­ра своїми пох­му­рими сто­рона­ми. Але і в ці не­легкі для нь­ого ро­ки нерідко й­ого му­зика яскріє радістю: во­на спов­не­на чарівної ніжності, прис­трас­но­го по­чут­тя, ве­село­го лу­кавс­тва.

…Був кінець січня 1828 ро­ку. Мок­рий ла­патий сніг па­дав на тро­ту­ари й бруківки, на да­хи бу­динків і відра­зу ж роз­та­вав. Вог­кий вітер роз­гой­ду­вав гілля де­рев.

Смер­ка­ло, і на ву­лицях ли­ше зрідка трап­ля­лися пе­рехожі, та й ті на­мага­лися яко­мога швид­ше схо­вати­ся від про­низ­ли­вого вітру.

Рап­том ти­шу й без­люддя по­руши­ли гучні го­лоси. По­чули­ся сміх, роз­мо­ви, ве­селі ме­лодії. І ву­лиця не­наче ожи­ла й зігріла­ся. Аж ось з’яви­лися й мо­лоді лю­ди. Двоє нес­ли фут­ля­ри з му­зич­ни­ми інстру­мен­та­ми, інші — но­ти. Усі бу­ли ве­селі, ба­лакучі. І ли­ше один — він ішов по­сере­дині — мов­чав. Він ниж­чий за се­редній зріст, міцний, кре­мез­ний. Чуб ви­бив­ся з-під ка­пелю­ха. За оку­ляра­ми не вид­но ви­разу очей, але по об­личчю помітно, що лагідність і доб­ро­та ма­ло не го­ловні ри­си й­ого вдачі.

— Фран­це, чим ти так зак­ло­пота­ний? — звер­нувся до мов­чазно­го су­пут­ни­ка скри­паль. — У те­бе сь­огодні настрій, як по­года, — пох­му­рий, не­весе­лий.

— Ма­буть, що так. Настрій, справді, кепсь­кий, і при­чин для ць­ого не­мало. А най­го­ловніша — по­гано по­чуваю се­бе. Ну та нічо­го, — і Франц пож­вавішав, — за­раз ми вже бу­демо у Віттеч­ка й там змо­жемо дос­хо­чу наг­ра­тися й нас­лу­хати­ся.

— А як ти ду­маєш, Шпа­ун при­веде свою на­рече­ну?

— Він обіцяв мені. Ду­же сум­но, зви­чай­но, що ми й­ого втра­чаємо, але, приз­на­тись, пра­виль­но він зро­бив. Гар­ну виб­рав.

— А ось і Віттечків дім! Ба­чиш, Фран­це? Ми вже прий­шли.

— Так, так, — оз­вався Франц. — Те­пер це ба­чу навіть я. Цей ми­лий дім приємний зав­жди, а тим па­че — в та­ку не­году.

В квар­тирі Й­озе­фа Віттеч­ка, прис­трас­но­го лю­бите­ля му­зики, час­то зби­рали­ся й­ого друзі пог­ра­ти й пос­лу­хати му­зику. З особ­ли­вої лю­бові до Фран­ца Шу­бер­та — відо­мого в ама­торсь­ких ко­лах Відня ком­по­зито­ра — гос­по­дар зби­рав й­ого тво­ри. Те­пер у Віттеч­ка бу­ла вже справ­жня ко­лекція шу­бертівсь­ких ру­кописів.

Сь­огодні ма­ла відбу­тися чер­го­ва «шу­бертіада». Му­зикан­ти — інстру­мен­таль­не тріо — зай­ня­ли свої місця. Ць­ого ве­чора гра­ли фор­тепіан­не тріо мі-бе­моль ма­жор. Шу­берт на­писав й­ого порівня­но не­дав­но, і пе­реважній біль­шості слу­хачів во­но не бу­ло відо­ме. Усі слу­хали з ве­личез­ною ува­гою. Ан­самбль зву­чав зла­год­же­но її ви­раз­но. Му­зика Шу­бер­та, прос­та, ме­лодій­на, відрод­жу­вала близькі й рідні наспіви Австрії, але бу­ло и ній і щось но­ве, не­мов­би свіжий вітер ври­вав­ся в рідні ліси і лу­ки…

Ко­ли тріо закінчи­лося, нас­та­ла чер­га Шу­бер­та. Ра­зом з то­вари­шем-піаністом він зби­рав­ся гра­ти варіації па влас­ну те­му для фор­тепіано в чо­тири ру­ки. Як тіль­ки Франц сів до інстру­мен­та, він враз змінив­ся: не ли­шило­ся й сліду від за­думи, а тим біль­ше — смут­ку. Об­личчя пож­вавіша­ло, очі заб­ли­щали. Му­зику бу­ло ви­кона­но з та­ким вог­нем, що навіть ті, хто знав Шу­бер­та, бу­ли вра­жені. Друзі пал­ко поз­до­рови­ли ви­конавців.

— Фран­це, — по­чув­ся чий­сь го­лос, — час вже зно­ву пос­лу­хати твої ос­танні пісні на мюл­лерівські вірші.

— Ав­жеж, — за Шу­бер­та відповів Шпа­ун. — Зви­чай­но, тре­ба зібра­тися швид­ше. Пев­но, це зро­бимо у ме­не.

На­решті, всі поп­ро­щали­ся й розій­шли­ся. Який­сь час ще бу­ло чу­ти го­лоси: один щось роз­повідав, інший — Франців го­лос — щось наспіву­вав у відповідь.

Тоді ще ніхто не знав, що ця «шу­бертіада» 30 січня 1828 ро­ку бу­де ос­таннь­ою в житті ви­дат­но­го австрій­сько­го ком­по­зито­ра.