НАСТУПНИК ВЕЛИКОГО ГЛІНКИ (М.Балакірєв)

У грудні 1855 ро­ку дев'ят­надця­тирічний провінціаль­ний му­зикант Мілій Ба­лакірєв впер­ше зустрівся з Ми­хай­лом Іва­нови­чем Глінкою. Ця зустріч і даль­ше твор­че спілку­ван­ня з ро­дона­чаль­ни­ком росій­ської кла­сич­ної му­зики відігра­ли ве­лику роль у житті май­бутнь­ого ви­дат­но­го ком­по­зито­ра й ак­тивно­го му­зич­но­го діяча.

Ба­лакірєв приїхав до Пе­тер­бурга з Нижнь­ого Нов­го­рода. Він виріс у ро­дині не­замож­но­го чи­нов­ни­ка. Бать­ко ком­по­зито­ра Олексій Кос­тянти­нович був лю­диною скром­ною і неп­рактич­ною: за двад­цять три ро­ки служ­би не підняв­ся ви­ще по­сади гу­бернсь­ко­го сек­ре­таря і все жит­тя біду­вав. У віль­ний від служ­би час він за­хоп­лю­вав­ся по­езією і те­ат­ром. Ще в сту­дентські ро­ки Олексііі Кос­тянти­нович лю­бов­но пе­репи­сував у ок­ре­мий зо­шит вірші різних по­етів, іноді й сам про­бував свої си­ли в по­езії. Але до му­зики був бай­ду­жий. За­то й­ого дру­жина Єли­заве­та Іванівна бу­ла над­зви­чай­но му­зикаль­ною. Не ма­ючи ніякої про­фесіональ­ної му­зич­ної освіти, во­на пер­ша відчу­ла не­аби­яку об­да­рованість си­на. Чо­тирилітнь­ого Мілія час­то мож­на бу­ло ба­чити біля інстру­мен­та. Зовсім ма­лень­кий, він ви­лазив на крісло й од­ним паль­чи­ком підби­рав ме­лодії знай­омих росій­ських пісень — «Бо са­ду ли, в ого­роде», «Воз­ле реч­ки, воз­ле мос­та».

У вісім років хлоп­чи­ка по­чали учи­ти му­зики. Над­зви­чай­но швид­ко й лег­ко він за­пам’ято­вував нез­най­омі тво­ри. Технічних труд­нощів для нь­ого май­же не існу­вало. Му­зич­ний роз­ви­ток Мілія й­шов так швид­ко, що, нез­ва­жа­ючи на ма­теріальні нес­татки й постійні бор­ги, ма­ти по­вез­ла си­на до Мос­кви, щоб по­каза­ти й­ого відо­мому то­гочас­но­му пе­даго­гу і піаністові Олек­сан­дру Дю­бюку. Кіль­ка за­нять з Дю­бюком до­помог­ли хлоп­чи­кові зас­воїти пра­вильні прий­оми фор­тепіан­ної гри. Пе­дагог ро­зучив з Мілієм фор­тепіан­ний кон­церт Гуммєля — один з най­по­пулярніших на той час творів. Та, на жаль, нав­чання до­вело­ся при­пини­ти, бо жит­тя в сто­лиці пот­ре­бува­ло над­то ве­ликих коштів.

По­вер­нувшись у Нижнії! Нов­го­род, Ба­лакірєв всту­пає до місце­вої гімназії. З влас­ти­вою й­ому на­полег­ливістю Мілій бе­реть­ся до нав­чання і стає од­ним з най­кра­щих учнів.

У бе­резні 1847 ро­ку по­мер­ла ма­ти Ба­лакірєва. Це був стра­шен­ний удар для сім’ї. Бать­ко й старші діти — Мілій з сес­трою — тяж­ко пе­режи­вали це ве­лике го­ре. Без ма­тері й зовсім ста­ло скрут­но, і бу­ло виріше­но пе­ревес­ти Мілія в Алек­сандрівсь­кий дво­рянсь­кий інсти­тут, де хлоп­чи­ка нав­ча­тимуть без­коштов­но. Вод­но­час тре­ба по­дума­ти й про му­зич­но­го пе­даго­га, ад­же шко­да не вчи­ти та­ку здібну ди­тину.

Зу­пини­лися на місце­вому му­зикан­тові Карлі Кар­ло­вичу Ей­зріху — ди­ригенті ор­кес­тру Нижнь­ого­родсь­ко­го те­ат­ру, ком­по­зиторі та піаністі. Ей­зріх знай­омить сво­го уч­ня не ли­ше з фор­тепіан­ною, а й із сим­фонічною му­зикою. Особ­ли­ве вра­жен­ня спра­вили на юно­го Ба­лакірєва со­нати і мі-мінор­ний фор­тепіан­ний кон­церт Шо­пена — над­зви­чай­ною по­етичністю, щирістю й ви­раз­ною ме­лодійністю. За­хоп­лення творчістю ви­дат­но­го ком­по­зито­ра за­лиши­лося на все жит­тя. Вже у зовсім по­хило­му віці Ба­лакірєв зро­бив но­ву ор­кес­тров­ку мі-мінор­но­го кон­церту — на відзна­ку 100-річчя з дня на­род­ження ве­лико­го поль­сько­го му­зикан­та.

Мілію Ба­лакірєву бу­ло п’ят­надцять років, ко­ли Ей­зріх привів й­ого до Олек­сан­дра Дмит­ро­вича Ули­бише­ва — відо­мого нижнь­ого­родсь­ко­го му­зикан­та. В бу­дин­ку Ули­бише­вих що­тиж­ня зби­рали­ся ша­нуваль­ни­ки му­зики. Тут зву­чали ка­мер­но-інстру­мен­тальні ан­самблі Бет­хо­вена, Мен­дель­со­на, Шо­пена, Глінки і навіть «Реквієм» Мо­цар­та. Учас­ни­ками до­машніх кон­цертів бу­ли місцеві му­зикан­ти-ама­тори. Карл Ей­зріх брав най­ак­тивнішу участь у підго­товці до­машніх кон­цертів. Вза­галі, вся ат­мосфе­ра оселі Ули­бише­вих бу­ла прой­ня­та му­зикою.

Ули­бишев ко­лись вже слу­хав Ба­лакірєва, тоді ще зовсім ма­лого хлоп­чи­ка. Й­ого при­вози­ла сю­ди ма­ти, відчув­ши, що її пе­дагогічних мож­ли­вос­тей уже не вис­та­чає для роз­витку му­зич­них да­них си­на. Тоді Мілій не вик­ли­кав особ­ли­вого за­хоп­лення Ули­бише­ва. Але те­пер Олек­сандр Дмит­ро­вич був вра­жений не­аби­якою му­зич­пою об­да­рованістю юно­го Ба­лакірєва. Чу­довий піанізм і гли­бока при­род­на му­зикальність Мілія вик­ли­кали пе ли­ше за­хоп­лення, а й ба­жан­ня до­помог­ти юна­кові. Мо­лодий му­зикант доб­ре ро­зумів роль ули­бишевсь­ких ве­чорів для й­ого му­зич­но­го роз­витку і брав у них як­най­ак­тивнішу участь. Він ро­зучує партії з хо­ром і соліста­ми, аком­па­нує на фор­тепіано. А ко­ли Ей­зріх пе­реїхав до Симбірсь­ка, Ба­лакірєв повністю заміняє й­ого.

Од­ною ра­зу нес­подіва­но для Ба­лакірєва Олек­сандр Дмит­ро­вич зап­ро­сив й­ого ста­ти за ди­ригентсь­кий пульт. Тре­ба бу­ло про­вес­ти ре­петицію Вось­мої сим­фонії Бет­хо­вена. Юний му­зикант не мав ніяко­го ди­ригентсь­ко­го досвіду, навіть не у­яв­ляв, як три­мати в ру­ках ди­ригентсь­ку па­лич­ку. А от знан­ня му­зики, уміння відчу­вати й пе­реда­вати її гли­бокий смисл вра­жали навіть ви­мог­ли­вого Ули­бише­ва.

У ці ро­ки скла­даєть­ся ха­рак­тер Ба­лакірєва — неп­ри­язнь до фаль­шу й неп­равди, відвертість і щирість у сто­сун­ках з людь­ми. Вод­но­час Мілій був над­зви­чай­но доб­ро­зич­ли­вим, тон­ко відчу­вав жарт. Й­ого лю­били ро­вес­ни­ки і по­важа­ли старші.

Сімнад­ця­тирічним юна­ком Ба­лакірєв закінчив Алек­сандрівсь­кий інсти­тут. У ті ро­ки мо­лодь ду­же за­хоп­лю­вала­ся при­род­ни­чими й точ­ни­ми на­ука­ми, і Мілій во­сени 1853 ро­ку їде до Ка­зані й всту­пав віль­ним слу­хачем на ма­тема­тич­ний фа­куль­тет універ­си­тету. Хоч він ста­ран­но відвідує лекції й ви­конує всі зав­дання, за­нят­тя ма­тема­тикою не зацікав­лю­ють й­ого. Після закінчен­ня пер­шо­го кур­су Ба­лакірєв за­лишає універ­си­тет і віддаєть­ся му­зиці: вис­ту­пає на му­зич­них ве­чорах, відвідує кон­церти приїжджих зна­мени­тих му­зикантів, дає уро­ки.

Най­улюб­ленішим ком­по­зито­ром Ба­лакірєва був Ми­хай­ло Іва­нович Глінка. Не­забутнє вра­жен­ня на Мілія спра­вила опе­ра «Іван Су­санін», от­же не див­но, що од­ним із пер­ших й­ого творів ста­ла «Фан­тазія» на те­ми цієї опе­ри. Вод­но­час Ба­лакірєв пи­ше ро­ман­си та ка­мер­но-інстру­мен­тальні ан­самблі.

У 1855 році до Росії на гас­тролі приїхав відо­мий поль­ський піаніст і пе­дагог Ан­тон Контсь­кий. Він дав кон­церти не ли­ше в сто­лиці, а й у Ка­зані та Нижнь­ому Нов­го­роді. Мілій Олексій­ович взяв у Коптсь­ко­го кіль­ка уроків, а нев­довзі й сам вис­ту­пив з кон­цертом, який дістав ви­соку оцінку в га­зеті «Се­вер­ная пче­ла». У Ба­лакірєва ос­та­точ­но визріває дум­ка про пе­реїзд до Пе­тер­бурга. Друг і пок­ро­витель Мілія Ули­бишев їде ра­зом з ним, взяв­ши на се­бе до­рожні вит­ра­ти і влаш­ту­ван­ня й­ого в Пе­тер­бурзі.

З ць­ого ча­су Ба­лакірєв роз­по­чинає свою са­мостій­ну діяльність. 22 груд­ня 1855 ро­ку він бе­ре участь у кон­церті, що відбув­ся в залі Крон­штадтсь­ко­го ко­мерцій­но­го зібран­ня, ви­конав­ши ство­рене ним «Со­ло для фор­тепіано».

Так скла­дало­ся жит­тя Мілія Ба­лакірєва до зна­мен­ної зустрічі з Глінкою, що ста­ла однією з най­виз­начніших подій у біог­рафії мо­лодо­го ком­по­зито­ра. Від то­го не­забутнь­ого груд­не­вого ве­чора роз­по­чала­ся їхня друж­ба, якій не мог­ла за­вади­ти навіть ве­лика різни­ця у віці. Щи­ра при­хильність та­лано­вито­го юна­ка бу­ла для Глін-ки тим життєдай­ним дже­релом, яко­го й­ому так бра­кува­ло ос­таннім ча­сом. Що­разу, ко­ли Мілій з'яв­лявся у квар­тирі Глінки в Ер­те­лево­му про­вул­ку, Ми­хай­ло Іва­нович про­сив й­ого зігра­ти «Фан­тазію на темп із «Іва­на Су­саніна», а потім сам сідав за фор­тепіано. По­чина­лися роз­мо­ви про му­зику — над­зви­чай­но цікаві и ко­рисні для Ба­лакірєва. Він де­далі біль­ше прой­мав­ся ду­хом глінкинсь­кої му­зики, її кра­сою і ви­нят­ко­вою ви­разністю. Ко­жен но­вий твір вик­ли­кав ба­жан­ня твор­чо заг­ли­бити­ся в му­зику, зро­бити її ши­роковідо­мою.

Од­но­го ра­зу — це бу­ло вже на по­чат­ку 1850 ро­ку — па му­зич­но­му ве­чорі у Глінки Ба­лакірєв по­чув й­ого «Іспанські увер­тю­ри» — «Ніч у Мадріді» та «Ара­гонсь­ку хо­ту». Ор­кес­трові пар­ти­тури проз­ву­чали у ви­конанні на фор­тепіано у вісім рук. Му­зика за­чару­вала Мілія яс­кравістю, свіжістю й над­зви­чай­ною бар­вистістю ме­лодій, со­ковитістю гар­монії, послідовністю роз­витку. У нь­ого з’яви­лася ціка­ва дум­ка ство­рити пе­рек­ла­ден­ня для фор­тепіано у дві ру­ки, і нев­довзі Глінка з інте­ресом пе­рег­ля­дав нот­ний ру­копис. Ком­по­зитор ли­шив­ся за­дово­лений — двад­ця­тирічний провінціаль­нии му­зикант чу­дово во­лодів технікою пе­рек­ла­ден­ня: він май­же повністю зберіг особ­ли­вості ор­кес­тро­вого зву­чан­ня.

Глінка відчу­вав, як гли­боко ро­зуміє Ба­лакірєв й­ого творчі за­думи, і ще біль­ше збли­жував­ся з ним. Ось во­ни си­дять по­руч — досвідче­ний ком­по­зитор і й­ого мо­лодий друг, спов­не­ний си­ли й рішу­чості. Ми­хай­ло Іва­нович, уваж­но пе­рег­ля­да­ючи кож­ну сторінку, повіль­но гор­тає пар­ти­туру ба­лакірєвсь­ко­го ок­те­ту — п’єси для вось­ми інстру­ментів. Інко­ли зу­пиняєть­ся на ок­ре­мих місцях, щоб по­ради­ти, як кра­ще роз­поділи­ти го­лоси між інстру­мен­та­ми. А потім Ми­хай­ло Іва­нович грає щось своє, но­ве, — не закінче­ний твір, а ли­ше ок­ремі епізо­ди, які, мо­же, увій­дуть до й­ого май­бутньої сим­фонії. Глінку ду­же хви­лює об­раз Та­раса Буль­би — за­хис­ни­ка на­род­но­го. Він вва­жає, що своєю са­мовідданістю й мужністю Та­рас Буль­ба близь­кий Іва­ну Су­саніну. Ми­хай­ло Іва­нович за­мис­лює ство­рити прог­рамну сим­фонію, яка грун­ту­вати­меть­ся на чу­довій повісті Го­голя.

Ви­нят­ко­ва пам’ять Ба­лакірєва збе­рег­ла по­чуті фраг­менти, і май­же че­рез трид­цять років він ста­ран­но за­писав їх, пе­редав­ши на­щад­кам рідкісні, не­оціненні згад­ки про ве­лико­го ком­по­зито­ра…

Нев­довзі Ба­лакірєв знай­омить­ся з мо­лоди­ми росій­ськи­ми му­зикан­та­ми — слу­хачем Вій­сько­во-інже­нер­ної ака­демії Це­зарем Кюї та по­чат­ку­ючи­ми му­зич­ни­ми кри­тика­ми Олек­сан­дром Сєро­вим і Во­лоди­миром Ста­совим. Нав­ко­ло Ми­хай­ла Іва­нови­ча Глінки фор­муєть­ся справжній гур­ток. З ве­личез­ною на­соло­дою слу­ха­ють во­ни пісні та ро­ман­си Глінки у не­пере­вер­ше­ному ав­торсь­ко­му ви­конанні. Не мен­ше за­хоп­лення вик­ли­кало і ко­лек­тивне прог­ра­ван­ня творів су­час­них їм західноєвро­пей­ських ком­по­зиторів — Ліста і Берліоза. Скіль­ки слуш­них за­ува­жень, скіль­ки тон­ких спос­те­режень!.. Для Ба­лакірєва та й­ого но­вих друзів зустрічі з Глінкою — най­кра­ща кон­серва­торія, ад­же Ми­хай­ло Іва­нович щед­ро ділить­ся із своїми мо­лоди­ми дру­зями влас­ним досвідом і знан­ня­ми, здо­бути­ми про­тягом ба­гаторічної му­зич­ної прак­ти­ки. Та най­ближ­чим до й­ого мис­тець­ких пог­лядів, до й­ого ком­по­зиторсь­кої твор­чості був са­ме Ба­лакірєв. Не ви­пад­ко­во Глінка по­дару­вав й­ому сторінку із за­повітно­го зо­шита із за­писа­ми іспансь­ких на­род­них ме­лодій.

— їх наг­ра­вав мені дон Пед­ро, — роз­повідав Ми­хай­ло Іва­нович. — Який це чу­довий, та­лано­витий гіта­рист!.. А не­пога­но бу­ло б на­писа­ти фор­тепіан­ну п’єсу на цю те­му!

Ба­лакірєв сідає за інстру­мент і по­чинає імпровізу­вати май­бутній твір.

— Так, так, — схваль­но хи­тає го­ловою Глінка. — Да­вай­те прис­вя­тимо цю п’єсу Ули­бише­ву.

Ми­нуло кіль­ка днів, і на пюпітрі глінкинсь­ко­го ро­яля з’явив­ся нот­ний ру­копис. На й­ого ти­тульній сторінці бу­ло на­писа­но: «Фан­данго-етюд на те­му, яку дав М. І. Глінка, прис­вя­чений Олекс. Ули­бише­ву…».

Ім’я Ба­лакірєва пос­ту­пово стає по­пуляр­ним у Пе­тер­бурзі. Він час­то вис­ту­пає в кон­цертах як соліст-піаніст і аком­паніатор. На му­зич­них ран­ках в при­ват­них віталь­нях та в універ­си­тетсь­ко­му залі зби­ра­ють­ся постійні слу­хачі — палкі ша­нуваль­ни­ки росій­ської му­зики. Співа­ки-ама­тори охо­че ви­кону­ють ро­ман­си Глінки й Дар­го­мижсь­ко­го. Мілій Ба­лакірєв грає свою но­ву фан­тазію. Зво­рушені знай­оми­ми глінкинсь­ки­ми ме­лодіями, слу­хачі теп­ло зустріли твір мо­лодо­го ком­по­зито­ра.

26 квітня 1856 ро­ку Глінка виїхав за кор­дон. На­пере­додні Ми­хай­ло Іва­нович влаш­ту­вав у се­бе про­щаль­ний му­зич­ний вечір. Навіщо, з якою ме­тою їде він до Берліна? Ос­таннім ча­сом Глінку ціка­вило пи­тан­ня, чи мож­на зас­то­сува­ти за­соби поліфонії до ста­ровин­них ладів росій­ської му­зики. Й­ому хотіло­ся зустріти­ся з давнім дру­гом і ко­лишнім вчи­телем Зігфрідом Де­ном. Во­ни ра­зом шу­кати­муть но­вих за­собів му­зич­ної ви­раз­ності, ра­дити­муть­ся, спе­реча­тимуть­ся. Глінка пра­цюва­тиме над но­вими тво­рами. Усе, що він ли­шає тут, — рідну зем­лю, відда­них друзів, — він пал­ко й вірно лю­бить, хоч в Росії й­ому жи­лося не­лег­ко. Мож­ли­во, мо­лодо­му по­колінню — енергій­но­му, рішу­чому — по­щас­тить жи­ти в кращі ча­си…

Ба­лакірєв відчу­ває, як стис­каєть­ся й­ого сер­це від цих гірких слів ком­по­зито­ра…

Пізно вве­чері гос­по­дар по­чав про­щати­ся з гос­тя­ми. Мілію Ба­лакірєву він ска­зав сло­ва, які для мо­лодо­го му­зикан­та ма­ли особ­ли­ву цінність. Глінка твер­до вірить у й­ого та­лант — та­лант ком­по­зито­ра і му­зич­но­го діяча. Го­лов­не — не звер­та­ти з об­ра­ного шля­ху, на­полег­ли­во й­ти впе­ред. Мілій одер­жав від сво­го нас­тавни­ка і вчи­теля да­рунок — фо­топор­трет з над­пи­сом: «На згад­ку Мілієві Олексій­ови­чу Ба­лакірєву від щи­рого ціни­теля й­ого та­лан­ту. Ми­хай­ло Глінка». Вни­зу — нот­ний ря­док із тріо з опе­ри «Іван Су­санін». Ад­же са­ме ця те­ма ляг­ла в ос­но­ву ба­лакірєвсь­кої фор­тепіан­ної фан­тазії. Ще ниж­че — да­та: «26 квітня 1856 ро­ку», яка на­зав­жди за­лиши­лася в душі як спо­гад про ос­таннє по­бачен­ня…

З су­мом Мілій при­гадує всі зустрічі з цією чу­довою лю­диною, му­зикан­том-чарівни­ком, — й­ого влучні му­зичні спос­те­режен­ня, блис­ку­че знан­ня му­зич­ної літе­рату­ри, нап­ро­чуд гли­боке про­ник­нення в му­зику. Ця зустріч Ба­лакірєва і Глінки, справді, бу­ла ос­таннь­ою. Не­задов­го до смерті стар­шо­го дру­га, у лю­тому 1857 ро­ку, Мілій закінчив «Увер­тю­ру на те­му іспансь­ко­го мар­шу», а на 8 бе­рез­ня 1857 ро­ку вже бу­ло приз­на­чено кон­церт, прис­вя­чений пам’яті Глінки.

Хо­лод­но­го вес­ня­ного ве­чора Ба­лакірєв поспішав до за­лу Дво­рянсь­ко­го зібран­ня на ще од­ну зустріч із му­зикою Глінки. У залі зібра­лося ба­гато лю­дей. Тут бу­ли всі пе­тер­бурзькі му­зикан­ти, лю­бителі му­зики, співа­ки-ама­тори, друзі ком­по­зито­ра, всі щирі ша­нуваль­ни­ки й­ого твор­чості. Рівно о восьмій го­дині ди­ригент Карл

Шу­берт підняв па­лич­ку — і зал на­пов­нився зву­ками стрімких га­моподібних па­сажів увер­тю­ри до «Рус­ла­на і Люд­ми­ли». Ба­лакірєв за­хоп­ле­но слу­хав і увер­тю­ру, і інтро­дукцію, і «Лез­гинку», і «Марш Чор­по­мора». Й­ого вра­жали уро­чис­та мо­нумен­тальність весіль­них хорів, таємни­ча владність чарівно­го мар­шу і яс­кравість східно­го ко­лори­ту в «Лез­гинці».

— Це ж ней­мовірно, — ше­потів Ба­лакірєв своєму дру­гові Це­зарю Кюї, що сидів по­руч, — яки­ми прос­ти­ми за­соба­ми Глінка відтво­рює східний ко­лорит. І як май­стер­но! А ви зпаєте, Це­зарю, ме­не ду­же ва­бить Схід…

— Так, Мілію, ро­зумію. Це ж бо один із за­повітів Глінки — лю­бов до му­зики інших на­родів.

Якась особ­ли­ва сер­дечність па­нува­ла в залі. На ес­траді, де розмістив­ся ор­кестр, сто­яв бюст Глінки, прик­ра­шений вінком. Ба­лакірєв ди­вив­ся на цю скуль­пту­ру — і й­ому зда­вало­ся, що пог­ляд ве­лико­го му­зикан­та спря­мова­ний на нь­ого. Мілій не­наче чи­тав у ць­ому пог­ляді: «Не за­лишай спра­ви, по­чатої мною. Ти по­винен бо­роти­ся далі, по­винен нес­ти впе­ред пра­пор росій­ської му­зики!»

Якусь мить Мілій був увесь в по­лоні видіння. Потім квап­ли­во озир­нувся, чи не помітив, бу­ва, ць­ого Це­зар. Але Кюї слу­хав му­зику, — на сцені учень Глінки Се­мен Гу­лак-Ар­те­мовсь­кий пов­нозвуч­ним кра­сивим ба­рито­ном співав арію Рус­ла­на…

Тоді ж, взим­ку 1857 ро­ку, відбу­лася ще од­на зна­мен­на для Ба­лакірєва зустріч. Че­рез кіль­ка днів після ви­конан­ня в універ­си­теті «Увер­тю­ри на те­му іспансь­ко­го мар­шу» Мілій Олексій­ович пішов на му­зич­ний вечір до Олек­сан­дра Сергій­ови­ча Дар­го­мижсь­ко­го. Ко­ли Ба­лакірєв з’явив­ся у вітальні, всі гості вже зібра­лися. То­чила­ся жва­ва роз­мо­ва про му­зичні но­вини. Се­ред вда­лих творів наз­ва­ли і й­ого «Увер­тю­ру». Хтось із при­сутніх зга­дав не­забутній вечір у Глінки, ко­ли він «по­дару­вав» Ба­лакірєву іспансь­ку те­му. Справді, Ба­лакірєва вва­жали про­дов­жу­вачем твор­чих прин­ципів Глінки.

Ува­гу Мілія Олексій­ови­ча при­вер­нув нез­най­омий мо­лодень­кий офіцер Пре­об­ра­женсь­ко­го пол­ку — років сімнад­ця­ти-вісімнад­ця­ти. Тіль­ки-но Ба­лакірєв хотів спи­тати, хто це, як до нь­ого підій­шов Кюї і пред­ста­вив гос­тя: Мо­дест Му­соргсь­кий.

Ве­ликі го­лубі очі ди­вили­ся не по літах серй­оз­но та уваж­но. Це якось кон­трас­ту­вало з підкрес­ле­но ви­шука­ним і де­що лег­ко­важ­ним зовнішнім виг­ля­дом. Роз­го­вори­лися… Юнак був ще ма­ло обізна­ний з росій­ською му­зикою, не знав ні опер Глінки, ні «Ру­сал­ки» Дар­го­мижсь­ко­го. Але за­хоп­лю­вав­ся мо­цартівсь­ким «Дон-Жу­аном», що свідчи­ло про гар­ний му­зич­ний смак. Му­соргсь­кий чу­дово грав на фор­тепіано, хо­ча й­ого лег­ке ко­кетс­тво під час ви­конан­ня тро­хи дра­тува­ло Ба­лакірєва.

До­мови­лися зустріти­ся ще. Ко­ли вранці Мілій при­гадав ми­нулий день, у й­ого пам’яті сплив­ло юне об­личчя із серй­оз­ним ви­разом го­лубих очей. Мо­дест Му­соргсь­кий…

Нев­довзі відбу­лася нас­тупна зустріч. Му­соргсь­кий приніс Ба­лакірєву свій твір — фор­тепіан­ну п’єсу «Спо­гади ди­тинс­тва». Мілій Олексій­ович уваж­но при­див­лявся до но­вого знай­омо­го, і пос­ту­пово пе­ред ним роз­кри­вала­ся гли­бока на­тура, не­аби­який ро­зум, блис­ку­че му­зич­не об­да­рован­ня. Опи­нив­шись у ролі вчи­теля, Ба­лакірєв знай­омить Му­соргсь­ко­го з росій­ською му­зикою — із сим­фонічни­ми та опер­ни­ми тво­рами Глінки і Дар­го­мижсь­ко­го. Із за­дово­лен­ням гра­ють во­ни в чо­тири ру­ки кла­сич­ну й су­час­ну за­рубіжну му­зику, де­таль­но аналізу­ючи ком­по­зицію та особ­ли­вості му­зич­ної мо­ви.

На про­хан­ня Му­соргсь­ко­го Мілій Олексій­ович до­поміг й­ому виб­ра­ти і ку­пити ро­яль. Інстру­мент ду­же спо­добав­ся Мо­дес­ту: кра­сивий звук, чу­дові со­ковиті ба­си. Друзі «об­новлю­ють» по­куп­ку — гра­ють у чо­тири ру­ки Дру­гу сим­фонію Бет­хо­вена.

Ім’я Ба­лакірєва-піаніста де­далі частіше зустрічаєть­ся на кон­цер­тних афішах. Серй­оз­но, вдум­ли­во пра­цює він над ре­пер­ту­аром, ро­зучує нові й нові тво­ри. Міцніши­ми ста­ють й­ого зв’яз­ки з му­зич­ни­ми ко­лами Мос­кви і Пе­тер­бурга. Са­ме в цей час по­мирає Олек­сандр Дмит­ро­вич Ули­бишев, і Мілій тяж­ко пе­режи­ває цю не­поп­равну втра­ту. При­гаду­ють­ся довгі бесіди, щи­росер­да до­помо­га, знай­омс­тво з Глінкою, по­чаток пе­тер­бурзь­кої кар’єри… Як ба­гато в житті Ба­лакірєва бу­ло пов’яза­но з іме­нем цієї чу­дової лю­дини!

На­весні 1858 ро­ку Мілій за­хоп­люєть­ся ідеєю, підка­заною й­ому Ста­совим, — на­писа­ти увер­тю­ру до тра­гедії Шекспіра «Ко­роль Лір». Він де­таль­но роз­робляє прог­ра­му май­бутнь­ого тво­ру, і пос­ту­пово у нь­ого ви­никає ба­жан­ня на­писа­ти ор­кес­трові ан­трак­ти до кож­ної дії. Про­те здій­снен­ня ць­ого за­думу відкла­даєть­ся че­рез хво­робу Ба­лакірєва. Й­ого дог­ля­да­ють Ста­сов і Му­соргсь­кий, сумлінно ви­кону­ючи усі вказівки ліка­ря. По­дола­ти хво­робу до­пома­гає мо­лодість, і влітку Мілій знов у по­лоні но­вого за­думу — на­писа­ти «Увер­тю­ру на темп трь­ох росій­ських пісень». Ро­бота й­де ду­же швид­ко — че­рез два тижні «Увер­тю­ра» бу­ла го­това. Впер­ше її ви­кона­ли в од­но­му з універ­си­тетсь­ких кон­цертів.

…Ли­не пісня «То не бе­лая бе­реза к зем­ле кло­нит­ся» у криш­та­лево чис­то­му, про­зоро­му зву­чанні флейт і клар­петів. Яко­юсь особ­ли­вою за­дум­ливістю прой­ня­тий би­лин­ний наспів. Він вик­ли­кає спо­гади про теплі літні ве­чори, про за­тишні ку­точ­ки сіль­ської око­лиці, про світлі, лагідні дівочі усмішки. Наспів уже стих, а відчут­тя ши­роко­го прос­то­ру за­лишаєть­ся: як зіронь­ка в небі бри­нить — ме­рех­тить один звук…

І зно­ву не­наче та са­ма око­лиця, тіль­ки те­пер тут па­лах­ко­тить яс­кра­ве, маль­ов­ни­че вбран­ня и дзве­нить від жартів і роз­ваг повітря. Та ось усе змов­кає. Повіль­но зву­чить в ор­кестрі ріжок, що ве­де та­нець, — спер­шу спокій­но, потім ве­селіше, енергійніше — і, на­решті, та­нець охоп­лює всіх. «Во по­ле бе­резонь­ка сто­яла» — впев­не­но, з підне­сен­ням зву­чить знай­омий наспів. У ко­ло ввій­шли дівча­та. Лег­ко пли­вуть во­ни в росій­сько­му танці.

Далі — но­ва кар­ти­на на­род­но­го гу­лян­ня: ши­роко, життєрадісно, хваць­ко зву­чить ще од­на пісня-те­ма «Во пи­ру бы­ла», ніби в ній втіле­но мо­гут­ню си­лу на­роду. Пісня жи­ве і в нап­ру­жено­му дра­матич­но­му епізоді, ко­ли в різних ор­кес­тро­вих го­лосах то таємни­чо, то грізно ви­ника­ють урив­ки уже по­чутих ме­лодій. А потім обидві тан­цю­вальні те­ми пе­репліта­ють­ся. Пос­ту­пово рос­те нап­ру­жен­ня, і, зреш­тою, на пов­ну си­лу зву­чить пісня-та­нець «Во по­ле бе­резонь­ка сто­яла», ніби ут­вер­джу­ючи на­род­ну си­лу й впев­неність.

…Спа­дає ніч, тем­ря­ва огор­тає се­ло. Роз­хо­дить­ся мо­лодь, на око­лицях — ані душі. І тіль­ки пісня про­зоро й ніжно ли­не вда­лечінь… «То не бе­лая бе­реза к зем­ле кло­нит­ся…»

Успіх ба­лакірєвсь­кої «Увер­тю­ри» пе­ревер­шив усі сподіван­ня. Мо­лодь після кон­церту юр­мою че­кала ав­то­ра. Дов­го не сти­хали за­хоп­лені ви­гуки й привітан­ня.

Виз­нання «Увер­тю­ри» вик­ли­кало у Мілія Олексій­ови­ча но­вий прип­лив сил, і він ак­тивно пра­цює над му­зикою до тра­гедії Шекспіра «Ко­роль Лір». Са­ме тоді, в грудні 1858 ро­ку, до Пе­тер­бурга приїздить німець­ка дра­матич­на тру­па, яка ста­вить «Ко­роля Ліра». Про­те з усіх учас­ників спек­таклю за­пам’ятав­ся ли­ше один — нег­ри­тянсь­кий ак­тор-трагік Ай­ра-Фре­дерік Олдрідж — ви­кона­вець го­лов­ної ролі. Прис­трас­ний за­пал, мо­гут­ня, все­пере­мага­юча си­ла по­чут­тя ра­зом з нез­ви­чай­ною прос­то­тою та при­родністю — усе це бу­ло в Лірі-Олдріджі й вик­ли­кало за­хоп­лені відгу­ки ба­гать­ох те­ат­ралів. Щоб зба­гати­ти й урізно­манітни­ти свої вра­жен­ня, Ба­лакірєв вирішив по­диви­тися вис­та­ву «Ко­роль Лір» в Алек­сан­дринсь­ко­му те­атрі, де го­лов­ну роль грав чу­довий ак­тор Во­лоди­мир Са­мой­лов. Вра­жен­ня бу­ло не менш силь­ним, і вве­чері після спек­таклю з’яв­ля­ють­ся перші чор­нові на­чер­ки май­бутньої му­зики до тра­гедії «Ко­роль Лір»…

Ро­бота над но­вим тво­ром три­вала близь­ко трь­ох років. Тра­гедія Шекспіра, що за­хопи­ла Ба­лакірєва, знай­шла своє гли­боке му­зич­не втілен­ня в увер­тюрі. Тут, як ні в од­но­му іншо­му сим­фонічно­му творі ком­по­зито­ра, ви­явив­ся й­ого хист твор­ця дра­матич­ної сим­фонічної му­зики. Ад­же увер­тю­ра пов’яза­на з ос­новни­ми ідей­ни­ми лініями тра­гедії, де па­нує од­на з най­важ­ливіших тем — те­ма ко­роля Ліра, яка най­дра­матичніше зву­чить у цен­траль­но­му розділі увер­тю­ри. Нес­покійні три­вожні ру­хи, ко­роткі му­зичні фра­зи, що на­гаду­ють сто­гони, бур­хли­вий суп­ровід, який підкрес­лює за­галь­ний ха­рак­тер три­воги, — так роз­кри­ває ком­по­зитор об­раз вра­жено­го го­рем ко­роля.

Зво­руш­ли­во й ніжно зву­чить те­ма Кор­делії, мен­шої доч­ки Ліра, що пал­ко лю­бить бать­ка. Ба­лакірєв підкрес­лює тра­гедію ко­роля кар­ти­ною роз­бурха­ної стихії. Те­ма Ліра стає лірич­но-скор­ботною. Чер­гу­ючись з різки­ми акор­да­ми ор­кес­тру, во­на ще глиб­ше роз­кри­ває ду­шевні му­ки ко­роля. Тут же зву­чать ок­ремі урив­ки те­ми Кор­делії, і, та­ким чи­ном, го­ловні об­ра­зи — Ліра і вірної й­ому донь­ки — поєдну­ють­ся ра­зом у ць­ому най­нап­ру­женішо­му розділі увер­тю­ри.

Далі те­ма Ліра зву­чить лірич­но і м’яко: страж­дання й го­ре роз­чу­лили колпсь гор­до­го во­лода­ря. Він оп­ла­кує за­гиб­лу донь­ку й вми­рає сам. Уро­чис­то, підне­сено про­водить ком­по­зитор ос­новну те­му увер­тю­ри…

По­ряд із ство­рен­ням му­зики до тра­гедії «Ко­роль Лір» Ба­лакірєв пи­ше ро­ман­си. Й­ого при­ваб­лює по­езія Лєрмон­то­ва, яс­краві, емоційні вірші Коль­цо­ва з їхнім на­род­но-ритмічним ла­дом. І в му­зиці ро­мансів яс­кра­во прос­ту­пає на­род­ний ха­рак­тер, ме­лодія ллєть­ся гнуч­ко, віль­но, ви­раз­но…

Закінчуєть­ся 1858 рік, третій рік пе­ребу­ван­ня Ба­лакірєва в Пе­тер­бурзі. Роз­ши­рило­ся ко­ло й­ого знай­омих. Він бу­ває в усіх «му­зич­них» до­мах Пе­тер­бурга, дає уро­ки, вис­ту­пає у соль­них кон­цертах, бе­ре участь в ка­мер­них інстру­мен­таль­них ан­сам­блях. Й­ого жит­тя стає де­далі цікавішим і на­пов­ненішим.

Після ство­рен­ня «Увер­тю­ри на те­ми трь­ох росій­ських пісень» Ба­лакірєв відчув особ­ли­вий по­тяг до му­зич­но­го фоль­кло­ру. Він дав­но мріяв ство­рити збірку на­род­них пісень і для ць­ого зби­рав­ся поїха­ти по Волзі, щоб пос­лу­хати, за­писа­ти і збе­рег­ти для на­щадків чу­дові пер­ли­ни на­род­но­го мис­тец­тва. Та по­ки що Ба­лакірєв не міг здій­сни­ти ць­ого за­думу, бо тре­ба бу­ло закінчи­ти «Ко­роля Ліра». А втім, навіть жи­вучи в Пе­тер­бурзі, він ви­корис­то­вує кож­ну мож­ливість, щоб за­писа­ти на­родні ме­лодії, про­аналізу­вати своєрідність їхньої му­зич­ної мо­ви.

Се­ред доб­рих знай­омих Ба­лакірєва був Олек­сандр Пет­ро­вич Ар­сеньєв — по­ет, уче­ний-філо­лог, прек­расний зна­вець фоль­кло­ру, співак-ама­тор, який чу­дово ви­кону­вав на­родні пісні. Якось зустрівшись з Ар­сеньєвим нап­рикінці квітня 1859 ро­ку, Ба­лакірєв де­таль­но роз­пи­тав й­ого про особ­ли­вості на­род­но­го віршу­ван­ня, а потім, сівши до інстру­мен­та, по­чав ди­вити­ся, як ці особ­ли­вості поз­на­ча­ють­ся на му­зич­но­му розмірі та ритмі пісні, й для прик­ла­ду проспівав відомі й­ому на­родні ме­лодії. Ар­сеньєв про­демонс­тру­вав Ба­лакірєву де­які цікаві фоль­клорні зраз­ки, зок­ре­ма пісню «Уж ты по­ле мое, по­ле чис­тое». Ши­рокий, про­тяж­ний наспів, зда­вало­ся, рівномірно поділяєть­ся на фра­зи. Та ко­ли Ба­лакірєв по­чав за­пису­вати ме­лодію, то по­бачив, що по­будо­ва її відрізняєть­ся від зви­чай­ної схе­ми. Друзі звер­ну­ли ува­гу на особ­ливість цієї пісні — нерівномірність, нек­вадратність по­будо­ви, зав­дя­ки чо­му во­на має імпровізацій­ний, без­по­середній ха­рак­тер…

Влітку 1860 ро­ку Мілій Олексій­ович здій­снив свою дав­ню мрію — по­дорож по Волзі «за пісня­ми». Ра­зом із по­етом Ми­колою Щер­би­ною він ми­лував­ся чу­дови­ми волзь­ки­ми пей­за­жами, слу­хав і за­пису­вав цікаві на­родні наспіви, за­хоп­лю­ючись їхнь­ою са­мобутнь­ою не­пов­торністю. Ба­лакірєв доб­ре пам’ятав сло­ва сво­го вчи­теля Ми­хай­ла Іва­нови­ча Глінки: «Му­зику ство­рює на­род, а ми, ком­по­зито­ри, ли­ше аран­жуємо її…»

По­пере­ду бу­ла не­лег­ка пра­ця — об­робка зібра­них пісень. Це важ­ли­ве зав­дання Ба­лакірєв ви­конав блис­ку­че, ви­явив­ши тон­ке ро­зуміння особ­ли­вос­тей і своєрідності росій­ської на­род­нопісен­ної твор­чості. Зго­дом він упо­ряд­ку­вав збірку «40 росій­ських на­род­них пісень».

На по­чат­ку трав­ня 1860 ро­ку Ба­лакірєва зап­ро­сили до віце-пре­зиден­та Ака­демії мис­тецтв Фе­дора Пет­ро­вича Тол­сто­го, який влаш­ту­вав му­зич­ний вечір. Тол­стой був відо­мий своїми де­мок­ра­тич­ни­ми пог­ля­дами і лю­бов'ю до мис­тец­тва. В й­ого квар­тирі, що місти­лася у бу­дин­ку Ака­демії мис­тецтв, зби­рали­ся пред­став­ни­ки куль­тур­них кіл Пе­тер­бурга. Ць­ого ра­зу теж че­кали ціка­вих гос­тей.

Ко­ли Мілій Олексій­ович прий­шов до Тол­стих, ще не всі зап­ро­шені зібра­лися. У вітальні бу­ло чи­мало знай­омих Ба­лакірєву літе­раторів. Та рап­том до за­лу ввій­шла не­висо­ка, до­сить кре­мез­на лю­дина. Особ­ли­ву ува­гу при­вер­та­ли ви­соке чо­ло і нез­ви­чайні очі. Довгі ву­са на­дава­ли об­личчю особ­ли­вої оригіналь­ності.

— Та­рас Гри­горо­вич Шев­ченко, — відре­комен­ду­вала гос­по­диня Анас­тасія Іванівна.

Шев­ченко тіль­ки-но по­вер­нувся із зас­лання і був ша­нов­ним гос­тем прог­ре­сив­ної пе­тер­бурзь­кої інтелігенції. З Тол­стим й­ого зв’язу­вала ба­гаторічна друж­ба. Ще в ті давні ча­си, ко­ли Шев­ченко був кріпа­ком, Тол­стой підтри­мував й­ого, спри­яючи ви­купові з кріпац­тва. А коліт Шев­ченка за­ареш­ту­вали в справі Ки­рило-Ме­фодіївсь­ко­го братс­тва, Тол­стой дав опаль­но­му по­етові по­зитив­ну ха­рак­те­рис­ти­ку. І хоч це не мог­ло впли­нути на до­лю Шев­ченка, од­нак свідчи­ло про став­лення Тол­сто­го до по­ета. Не зас­по­коївшись на ць­ому, под­ружжя Тол­стих — Федір Пет­ро­вич і Анас­тасія Іванівна — ра­зом із жи­вопис­цем Оси­повим, по­етом Олексієм Кос­тянти­нови­чем Тол­стим та бра­тами Ла­заревсь­ки­ми, давніми дру­зями Шев­ченка, док­ла­ли всіх зу­силь, щоб виз­во­лити по­ета із сол­датсь­кої не­волі.

Ба­лакірєва і Шев­ченка поз­най­оми­ли. Од­ра­зу ж знай­шли­ся спільні те­ми для роз­мо­ви. Ви­яви­лося, що Шев­ченко про­жив май­же півро­ку в Нижнь­ому Нов­го­роді. Та­рас Гри­горо­вич був доб­ре знай­омий з Ули­бише­вим, і Ба­лакірєв по­чув од нь­ого най­свіжіші відо­мості про ос­танні дні сво­го вчи­теля і дру­га.

— Так вий­шло, що приїзд Ми­хай­ла Сте­пано­вича Щенкіна, дру­га мо­го єди­ного, звів ме­не з Олек­сан­дром Дмит­ро­вичем, — роз­повідав Шев­ченко. — Отоді я й звер­нувся до па­на Ули­бише­ва з про­хан­ням до­помог­ти ор­ганізу­вати вис­ту­пи Щепкіна в Нижнь­ого­родсь­ко­му те­атрі. З якою ува­гою, з яким ба­жан­ням зро­бити щось хо­роше пос­та­вив­ся до нас Олек­сандр Дмит­ро­вичі

— Ви роз­повідаєте, Та­расе Гри­горо­вичу, так об­разно, що я ба­чу й­ого жи­вим…

— А ва­га Нижній, ви­бач­те мені,— до гни­ле місто. У­явіть тіль­ки: ко­ли по­мер Олек­сандр Дмит­ро­вич, не знай­шло­ся ніко­го, хто б на­писав нек­ро­лог…

Гірким бо­лем відгук­ну­лися в душі Ба­лакірєва ці сло­ва.

З влас­ти­вою й­ому чуйністю Шев­ченко од­ра­зу помітив, яке сум­не вра­жен­ня спра­вила на й­ого но­вого знай­омо­го роз­мо­ва про смерть Ули­бише­ва, і різко змінив те­му:

— Чи ба­чили ви вис­ту­пи Олдріджа?

— Ба­чив, зви­чай­но, ба­чив, — пож­вавішав Ба­лакірєв. — Я ду­же за­хоп­ле­ний цим чу­довіш ак­то­ром, особ­ли­во й­ого ко­ролем Ліром. Чу­довий ми­тець!

— Так, чу­довий ми­тець і чу­дова лю­дина! — підхо­пив Та­рас Гри­горо­вич. — Оце са­ме тут, у Тол­стих, поз­най­оми­ли нас, і ми відра­зу под­ру­жили­ся…

— Й­ого гра ви­нят­ко­во ви­раз­на. Знай­омс­тво з Олдріджем за­раз для ме­не особ­ли­во важ­ли­ве, ад­же я пи­шу му­зику до тра­гедії «Ко­роль Лір»…

— Доб­ре бу­ло б пос­лу­хати, як Олдрідж співає нег­ри­тянські пісні,— щи­ро, сер­дечно і ду­же му­зикаль­но.

Отак роз­мовля­ючи, поділи­лися во­ни й своїми пог­ля­дами на на­род­ну пісню — обид­ва блис­кучі знавці й справжні ціни­телі на­род­но­го мис­тец­тва. Шев­ченко по­чав навіть щось наспіву­вати Мілієві Олексій­ови­чу. Ба­лакірєв уваж­но слу­хав, і хтоз­на, які му­зичні об­ра­зи на­род­жу­вали­ся в ту мить у й­ого творчій у­яві…

Ць­ого ве­чора вис­ту­пав і Ан­тон Контсь­кий, яко­го Ба­лакірєв доб­ре знав ще по кон­цертах у Ка­зані. Про­те, всу­переч сподіван­ням, й­ого гра не вик­ли­кала у Ба­лакірєва особ­ли­вого за­хоп­лення. Мілій Олексій­ович весь був під вра­жен­ням но­вого знай­омс­тва і не­дов­го­го, але та­кого приємно­го спілку­ван­ня з Та­расом Гри­горо­вичем Шев­ченком…

У лис­то­паді 1861 ро­ку на квар­тирі Ба­лакірєва з’явив­ся юнак у формі ви­хован­ця Морсь­ко­го кор­пу­су. Й­ого привів сю­ди вчи­тель му­зики Федір Андрій­ович Канілле. Відо­мий у Пе­тер­бурзі пе­дагог-піаніст, він звер­нув ува­гу на над­зви­чай­ну об­да­рованість і прис­трас­не за­хоп­лення му­зикою сво­го уч­ня Ми­коли Рімсь­ко­го-Кор­са­кова. Уваж­но прог­ля­нув­ши на­писані юна­ком п’єси — «Тра­ур­ний марш» і «Скер­цо» та роз­повівши й­ому про еле­мен­тарні ком­по­зиторські прий­оми, Каніллє вирішив поз­най­оми­ти Ми­колу з Ба­лакіре­вим.

Ім’я Ба­лакірєва вик­ли­кало у хлоп­чи­ка гли­боку ша­ну, ад­же він ра­зом з учи­телем слу­хав Увер­тю­ру до «Ко­роля Ліра» і му­зика ця спра­вила на нь­ого не­забутнє вра­жен­ня. Важ­ко у­яви­ти собі радість Римсь­ко­го-Кор­са­кова, ко­ли Канілле прий­шов до нь­ого у Морсь­кий кор­цус і повідо­мив, що нас­тупної су­боти во­ни й­дуть до Ба­лакірєва.

Мілій Олексій­ович по­лонив юна­ка сміливістю ду­мок, фе­номе­наль­ною му­зич­ною пам’ят­тю, яс­кра­вим ком­по­зиторсь­ким та­лан­том. Пе­рег­ля­нув­ши при­несені п’єси мо­лодо­го му­зикан­та і зро­бив­ши де­які за­ува­жен­ня, Ба­лакірев од­ра­зу зап­ро­пону­вав й­ому пи­сати сим­фонію, і не­заба­ром Римсь­кий-Кор­са­ков бе­реть­ся до ро­боти над пер­шою час­ти­ною…

Кінець 1861 ро­ку поз­на­чив­ся ре­гуляр­ни­ми засідан­ня­ми му­зич­но­го гур­тка, який згру­пував­ся нав­ко­ло Ба­лакірєва. Мо­лоді ком­по­зито­ри Кюї, Му­соргсь­кий, Римсь­кий-Кор­са­ков, кри­тик Во­лоди­мир Ста­сов, співак-ама­тор Ар­сеньєв і мос­ковсь­кий жи­вопи­сець Мя­соєдов що­субо­ти зби­рали­ся на квар­тирі Ба­лакірєва. Ко­лек­тивно об­го­ворю­вали цікаві літе­ратур­но-ху­дожні но­вини, спе­реча­лася, але го­лов­не — слу­хали й аналізу­вали му­зику. Му­соргсь­кий і Ба­лакірєв — обид­ва блис­кучі піаністи — гра­ли сим­фонії Шу­мана, квар­те­ти Бет­хо­вена, урив­ки із «Рус­ла­на і Люд­ми­ли» Глінки, а Мілій Олексій­ович де­таль­но роз­би­рав по­чуту му­зику, нав­ча­ючи своїх друзів прий­омів ком­по­зиторсь­кої май­стер­ності. Кюї, Му­соргсь­кий та Римсь­кий-Кор­са­ков не­одмінно ви­кону­вали власні тво­ри. Са­ме тоді й ви­яв­лявся му­зич­но-кри­тич­ний хист Ба­лакірєва: од­ра­зу поміча­ючи най­дрібніші не­доліки, він сідав за фор­тепіано й імпровізу­вав мож­ливі варіан­ти. Та­кими за­соба­ми у мо­лодих му­зикантів ви­хову­вали­ся і кри­тич­ний підхід до будь-яко­го мис­тець­ко­го яви­ща, і са­мостійність твор­чо­го мис­лення.

Май­же че­рез рік після знай­омс­тва Ба­лакірєва з Римсь­ким-Кор­са­ковим відбу­лася ще од­на важ­ли­ва зустріч. У відо­мого ліка­ря Сергія Пет­ро­вича Боткіна Мілія Олексій­ови­ча поз­най­оми­ли з мо­лодим вче­ним-хіміком Олек­сан­дром Пор­фирій­ови­чем Бо­родіним, який мав знач­ний ав­то­ритет у на­уко­вих та гро­мадсь­ких ко­лах Пе­тер­бурга. Бо­родін пра­цював у Ме­дико-хірургічній ака­демії, про­вадив ве­лику дослідниць­ку ро­боту, був чле­ном хімічно­го то­варис­тва і ред­ко­легії двох на­уко­вих жур­налів. Вод­но­час він ду­же за­хоп­лю­вав­ся му­зикою і, ма­ючи не­аби­які му­зичні здібності, зай­мав­ся творчістю.

Ми­нуло кіль­ка днів, і Олек­сандр Пор­фирій­ович, знай­шов­ши віль­ну хви­лину, завітав до Ба­лакірєва. Там він зустрів Мо­дес­та Му­соргсь­ко­го, яко­го знав раніше. Са­ме тоді ви­ник­ла роз­мо­ва про му­зичні спро­би Бо­родіна, і хоч він ка­тего­рич­но відмо­вив­ся пог­ра­ти що-не­будь із своїх творів, Ба­лакірєв пе­рекон­ли­во умов­ляв й­ого по­чати серй­оз­не вив­чення ком­по­зиції. За по­радою Мілія Олексій­ови­ча та під й­ого керівниц­твом Бо­родін по­чинає пра­цюва­ти над сим­фонією.

Так ос­та­точ­но склав­ся ба­лакірєвсь­кий гур­ток, який, за влуч­ним вис­ло­вом Ста­сова, дістав наз­ву «Мо­гуча куч­ка». В му­зич­но­му житті Росії 60-х років цей гур­ток відіграв од­ну з провідних ро­лей. Кучкісти ста­вили пе­ред со­бою зав­дання про­дов­жу­вати спра­ву Глінки, прок­ла­да­ючи нові шля­хи для роз­витку росій­ської опер­ної, сим­фонічної та ка­мер­ної му­зики. Їхні творчі прин­ци­пи фор­му­вали­ся під без­по­середнім впли­вом пе­редо­вих ідей Бєлінсь­ко­го, Гер­це­на, Доб­ро­любо­ва і Чер­ни­шевсь­ко­го. Мис­тец­тво має слу­жити на­родові. Цим гас­лом ре­волюціонерів-де­мок­ратів кучкісти ке­рува­лися в своїй творчій та му­зич­но-гро­мадській діяль­ності.

Вже кіль­ка років Ба­лакірєва хви­люва­ли дум­ки про ор­ганізацію му­зич­ної освіти для на­роду. Од­на за од­ною у Пе­тер­бурзі відкри­ва­ють­ся недільні шко­ли, і Мілій Олексій­ович за­думав ство­рити му­зич­ний нав­чаль­ний зак­лад для ши­роких верств місь­ко­го на­селен­ня. Цією ідеєю Ба­лакірєв поділив­ся з відо­мим хор­мей­сте­ром Гав­ри­лом Яки­мови­чем Ло­макіним, який ке­рував у Пе­тер­бурзі хо­ровою ка­пелою гра­фа Ше­реметьєва. Про­позиція Мілія Олексій­ови­ча про відкрит­тя Без­плат­ної му­зич­пої шко­ли знай­шла у Ло­макіна пов­ну підтрим­ку. Те­пер відкри­ваєть­ся пе­ред ни­ми ши­роке по­ле діяль­ності. Не­одмінно тре­ба ор­ганізу­вати сим­фонічний ор­кестр і хор, які мог­ли б да­вати кон­церти, про­пагу­вати росій­ську му­зику і кращі тво­ри західноєвро­пей­ських кла­сиків. А тим ча­сом ви­хованці Без­плат­ної шко­ли здо­будуть не­обхідні знан­ня і по­несуть їх в на­род — росій­сько­му се­лянс­тву.

Але де ж узя­ти кош­ти для відкрит­тя шко­ли? І Ло­макін умов­ляє гра­фа Ше­реметьєва по­годи­тися на кон­церт й­ого ка­пели, збір з яко­го піде на ко­ристь май­бутньої шко­ли. 11 бе­рез­ня 1862 ро­ку цей кон­церт відбув­ся при пов­но­му залі. А че­рез тиж­день у пе­тер­бурзь­ких га­зетах бу­ло ого­лоше­но про відкрит­тя Без­плат­ної му­зич­ної шко­ли.

Про­тягом два­над­ця­ти років Ба­лакірєв ке­рував Без­плат­ною му­зич­ною шко­лою. Сис­те­матичні кон­церти сим­фонічно­го ор­кес­тру і хо­ру, що скла­дали­ся з ви­хованців шко­ли, да­вали змо­гу при­хиль­ни­кам росій­ської му­зики оз­най­ом­лю­вати­ся з тво­рами ком­по­зиторів-співвітчиз­ників. Особ­ли­ве місце в прог­ра­мах кон­цертів відво­дило­ся тво­рам ве­лико­го Глінки — сим­фонічні урив­ки з «Рус­ла­на і Люд­ми­ли», «Ка­маринсь­ка». Чи­мало но­вих ком­по­зицій мо­лодих му­зиканті»-«кучкістів» впер­ше бу­ло ви­кона­но під ке­руван­ням Ба­лакірєва. Це перші сим­фонії Римсь­ко­го-Кор­са­кова і Бо­родіна, урив­ки з опе­ри «Князь Ігор» та інші тво­ри. Вис­ту­пи ви­конавсь­ких ко­лек­тивів Без­плат­ної му­зич­ної шко­ли відзна­чались ви­сокою май­стерністю, гли­бокою зацікав­леністю кож­но­го учас­ни­ка — ор­кес­тран­та або хо­рис­та — у важ­ли­вості за­галь­ної спра­ви.

Ре­акцій­на кри­тика вис­ту­пила про­ти ба­лакірсвсь­кої шко­ли з чис­ленни­ми зви­нува­чен­ня­ми. Один кри­тик вва­жав, що росій­ської сим­фонічної му­зики вза­галі не­має, а та­лано­вите, яс­кра­ве ди­ригу­ван­ня Ба­лакірєва на­зивав ремісниц­твом. Інші пи­сали про не­пова­гу до дав­ни­ни і не­нависть до західної му­зики… Чи­мало інших пе­реш­код ви­ника­ло пе­ред Ба­лакірєвим. Шко­ла не ма­ла сво­го постій­но­го приміщен­ня, не вис­та­чало коштів на ут­ри­ман­ня пер­со­налу, що­разу Мілію Олексій­ови­чу до­води­лося шу­кати нові дже­рела, щоб здо­бути гро­шей.

Та нез­ва­жа­ючи на всі пе­реш­ко­ди, Ба­лакірєв пра­цював до са­моза­бут­тя, відда­ючи своєму діти­щу всі си­ли, дум­ки й по­чут­тя. Ре­петиції хо­ру й ор­кес­тру, за­нят­тя в му­зич­но-те­оре­тич­них кла­сах та нав­чання гри на інстру­менті — за все це відповідав Мілій Олексій­ович.

Та­лано­витий му­зикант, він ви­явив ве­личезні ор­ганіза­торські здібності і га­рячу відданість улюб­леній справі, Так по­чина­лася яс­кра­ва му­зич­на і гро­мадсь­ка діяльність ком­по­зито­ра, піаніста, ди­риген­та й ор­ганіза­тора «Мо­гучої куч­ки» — твор­чо­го гур­тка мо­лодих росій­ських ком­по­зиторів — та Без­плат­ної му­зич­ної шко­ли. Перші ро­ки пе­ребу­ван­ня в Пе­тер­бурзі бу­ли особ­ли­во знач­ни­ми и дов­го­му житті Ба­лакірєва, який пізнав і радість пе­ремог, і біль по­разок… Але історія і час влад­но відби­ра­ють кра­ще, що бу­ло відда­но лю­дям, рідно­му на­родові, вітчиз­ня­ному мис­тец­тву. І то­му зав­жди зберіга­тиметь­ся пам’ять про ті бу­ремні ро­ки, ко­ли на­род­жу­вала­ся «Мо­гуча куч­ка» — од­не з най­пло­довитіпшх де­рев росій­сько­го мис­тец­тва, ви­коха­не досвідче­ними і дбай­ли­вими ру­ками «садівни­ка» — Мілія Олексій­ови­ча Ба­лакірєва.